Як же можна було, щоб все оце добре, ясне, гуманне і /80/ прекрасне не вплинуло животворною, чарівливою цівкою на пригноблений дух нашого Кобзаря! І воно вплинуло! Воно його живило, бадьорило, ростило його дух і кебету, наче те сонечко весняне, тепле, огрійливе, непалке впливає на людину, що після довгого недугу тяжкого вивели добрі люде під плечі, привели в садок і посадовили на зеленому муражку оксамитовому під вишнею, окритою білими шатами срібними, облитою ніжними пахощами весняними! Сиди!.. вбирай в себе животворну силу весни та впивайся голосною піснею солов’я!.. Одне слово: живи!
Радощі Тараса, певна річ, були невимовно великі, без краю глибокі; більші, ніж тоді, як визволили його з крепацької неволі Енгельгардта і Ширяєва. Визволення приходило повагом; його він ждав, на його він сподівався; воно не впало до його так зненацька; а про знайомість і приятельовання з Гребінкою, з Жуковським, з Брюлловим, з Григоровичем він, роблячи малюнки в Літньому саду або окрашуючи паркани чи дахи, ледві чи й марив коли!
Одне слово: Тарас однією ногою стояв в реальному пеклі крепацтва; другою — в реальному раю світа. Не диво, що він з нових обставин і людей радів, раював і з радощів плакав; але "то були сльози райські, божественні"... Певна річ, що оці сльози радощів не раз видавлювали йому з очей і інші сльози. Вертаючи з "червоної світлиці Брюллова" на брудне горище Ширяєва, він ще глибше почував, як невимовно тяжко пече його пекло крепацтва. Тепер без міри більше бентежила його думка: "Чом же і нам, крепакам, не бути людьми?.." Він тепер вже перечитав деякі книжки, що разом з тими розмовами, які доводилося йому чути в товаристві Гребінки, Жуковського, Брюллова і інших людей освічених, розгорнули геть ширше його світогляд; геть більш поширили його свідомість і розвиток загальний. Крило підборкане в орляти відросло; і саме орля виросло; його рвало летіти, тим-то й важче для його був той ланцюг, що держав його на приколю.
Нам трудно, навіть чи й можливо, уявити собі ті муки пекельні, що тоді саме зазнала Тарасова душа, найпаче, коли одного разу чорна хмара крепацького безправ’я трохи-трохи не линула була на його дощем кривавим, яким колись у Вільні линула вона з руки кучера Сидорки.
Раз влітку, можна гадати, літом р. 1837, коли Енгельгардт виїхав з Петербурга, управитель його Прехтель покликав Сошенка змалювати портрет з його молодої жінки. Сошенко на той час перебрався в помешкання Енгельгардта. Шев-/81/ченко звичайно приходив провідати і його, і декого з своїх земляків-крепаків, Енгельгардтових слуг. Вже ж йому не можна було не поділитися з останніми своїми радощами, що зазнав він з знайомості з людьми освіченими. Річ натуральна, що в бесіді не можна йому було не нарікати на свою крепацьку неволю, не можна було, щоб в бесіді не пролетіло слово прокльону взагалі проти крепацтва. Те слово залетіло і в уші Прехтеля. За се він зненавидів Шевченка і велів різками вибити з його "лібералізм". В неділю, скоро Тарас прийшов на двір Енгельгардта, його вхопили і потягли на стайню. Великої праці треба було ужити Сошенкові, щоб ублагати Прехтеля і його жінку, щоб не били Тараса. Управитель вгамувався, змилостився, але заказав Тарасові бачитися з челяддю Енгельгардта.
Переказуючи се оповідання, не можна мені не звернути уваги й на те, що наймення Прехтеля ми зустрічаємо в оповіданні Шевченка "Прогулка с удовольствием и не без морали" ("Матрос"), де Тарас описав свою подорож по Київщині р. 1845 — 46. Тут Шевченко показує нам Прехтеля Степана Йосиповича людиною освіченою в Дорпатському університеті; потім військовим лікарем. Лишивши службу, Прехтель побрався в Ольшаній, придбав собі хуторець біля сього містечка і жив собі. Се людина доволі симпатична. Не можна запевне сказати, чи се той самий Прехтель, що хотів висікти Тараса, чи, може, й не він. Ледві чи він: мені здається, що коли оповідання Сошенка щодо Прехтеля факт певний, так вже саме лишень наймення не могло не бути Тарасові таким осоружним, що він не надав би його одному з симпатичних людей свого оповідання... Хоч і як добре було серце Тарасове, а проте таких вчинків, який загадав був Прехтель заподіяти над ним, не забуває ніколи і найдобріше, найнезлобивіше серце людське.
VII
Нові знайомі і добродії Шевченка добре бачили і тямили, що найважніша запомога, яку треба зробити — се освіта Тараса і розвиток його кебети малярської. Про освіту шкільну систематичну годі було й думати. Тарасові йшов 24 рік, а се не такий вже вік, щоб починати освіту шкільну, а починати її доводилося трохи що не з букваря. А друга причина, що не давала й думати про освіту шкільну або хоч би й не шкільну та систематичну, — було соціальне стано-/82/вище Шевченка; він крепак, законтрактований в науку до маляра, і доки він крепак, даремна річ думати, щоб захистити його до Академії художеств, де б і про загальну освіту, і розвиток його можна б було піклуватися. Виходило, що першим ділом треба доложити рук, щоб визволити Тараса з крепацтва. Другої ради в сій справі не можна було й придумати, як тільки ублагати Енгельгардта, щоб він випустив Шевченка на волю чи ради філантропії, чи взяв викуп. Для останнього треба грошей; а грошей саме й не було. Подумати і орудувати сією справою взялися Брюллов, Венеціанов та Григорович. А тим часом Сошенко піклувався про освіту Тараса, порадив йому малювати акварелею портрети і наділяв його, що сам, а що — і се певніше — за порадою Гребінки, книжками. Шевченко загарливо кинувся до читання. Чим більше він читав, тим ясніш бачив і тямив, яка його мізерна освіта: а вже ж се ще більш примушувало його читати. Він, опріч книжок українських, яких тоді було вельми мало, читав історію Греції, читав романи Діккенса; читав усе, що трапилося: "Енеїду" Котляревського він знав напам’ять. Але ж він перш за все був робітник Ширяєва і на його повинен був віддавати свій час і працю; на себе він споживав тільки час гулящий від праці і роботи на Ширяєва. На себе працював він єдине або в свято, або увечері в будень: "коли усі вже поляжуть спати". Він засвітить було стеаринову свічку, що наділив йому Сошенко і читає або малює.