Про Шевченка таким проводирем доля послала Івана Максимовича Сошенка, сина злидаря-міщанина з містечка Богуслава Канівського повіту, кілька верстов від Вільшаної і Кирилівки; Сошенко, наділений прирожденним талантом малярським, на 24 р. свого віку, перетерпівши чимало всякого лиха, добрався до Петербурга, щоб учитися малювати в Академії. Українець Григорович запоміг йому, і р. 1834 Сошенко почав ходити до Академії 150.
150 М. Ч[алий]. І[ван] Макс[имович] Сошенко [(Биографический очерк)]. — К., 1876.
151 [Жизнь и произведения Шевченка]. — С. 22 — 23.
Про першу зустріч Шевченка з Сошенком в книзі Чалого розказано словами б то самого Сошенка так: "Як був я на "гіпсових головках" чи, здається, на "фігурах" чи р. 1835, чи, може, 36, укупі зо мною приходив до Академії швагер Ширяєва. Від його я довідався, що між учнями Ширяєва є земляк мій Шевченко, про котрого я дещо чув ще у Вільшаній від свого першого учителя Превлоцького. Я упрохав Ширяєвого родича прислати Шевченка до мене на кватиру. На другий день в неділю Тарас прийшов до мене. Він /74/ був одягнений в сорочку і штани, пошиті з сільського полотна грубого і замазані в краски; халат демикотоновий на йому був замізканий. Тарас був босий, розхристаний і без шапки. Він дивився понуро і соромливо. З першого ж дня нашої знайомості я спостеріг у його велику охоту вчитися живописі. Став він приходити до мене, не пропускаючи ні одного свята; бо в будні і мені було ніколи та й його Ширяєв не пустив би. Тарас переказував мені деякі епізоди з свого життя і майже кожен раз кінчав їх наріканням на долю".
Отаке оповідання здається мені не зовсім певним. З другої праці д. Чалого відаємо, що Сошенко Вільшану і Превлоцького покинув в листопаді р. 1831 і до Петербурга дістався в грудні того року, коли Шевченко в науці у Ширяєва ще не був. А Шевченко покинув Вільшану літом або на осені року 1829. Нема ніже єдиного натякання, щоб з того часу і до викупу його з крепацтва він навідувався на Україну. Ледві чи можна гадати, щоб за час свого короткого перебування у Вільшаній у Дмитренка Тарас лишив який такий слід, щоб про його відав і Превлоцький і говорив про його Сошенкові. Не йметься мені якось віри і в те, щоб Тарас прийшов до Сошенка в перший раз в такому брудному убранні, босий, та ще й без шапки. Певна річ, що в його була чиста одежина про свято, ще певніше, що він добре тямив, що Петербург не Кирилівка і ходити без шапки по вулицям столиці і ніяково, та й небезпечно з огляду на поліцію...
Більш певною здається мені звістка про оту першу знайомість, подана от. Петром Лебединцевим — теж земляком Сошенка і Шевченка, переказана з уст того ж таки Сошенка. Ся звістка більш відповідна до обставин і до оповідання самого Шевченка про першу зустріч з Сошенком.
Однієї літньої місячної ночі, повідає Лебединцев 152, Сошенко, гуляючи в Літньому саду, помітив, що біля статуї малює олівцем якийсь обірванець в пейстровому халаті замизканому, босий і без шапки.
152 Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. IX. — С. 564 — [56]5.
Помітивши український тип, Сошенко зацікавився глянути на його роботу. Він зайшов ззаду і побачив, що малюнок добрячий. Тоді він вдарив того маляра по плечу і спитав у його — А звідкіль ти, земляче?
— З Вільшаної.
— Як з Вільшаної!? Я й сам звідтіль... Хто ж ти такий?
Тоді Сошенко довідався, що то Енгельгардтів крепак Та-/75/рас Шевченко і перебуває в науці у маляра Ширяєва. До сього часу Сошенко про Тараса нічого не чув.
В автобіографії і сам Шевченко каже, що, "не вважаючи на увесь гніт троїстого генія Ширяєва, я в ясні ночі весняні бігав в Літній сад малювати списки з статуй і в один з таких сеансів познайомився з художником Сошенком".
Нарешті, і в "Художнику" 153 Шевченко розповів майже так само, як і Лебединцев, про першу зустріч і знайомість з Сошенком. Коли Сошенко, розказано далі в "Художнику", спитав: "А покажи, що ти малював?" — так "він (сам Шевченко) вийняв з-за пазухи чвертку сірого паперу і показав контури Сатурна, зроблені доволі добре. Я (Сошенко) довго держав малюнок і любував з замурзаної тварі автора його. В лиці його худорлявому було щось привабливе, найпаче в розумних очах його, кротких, наче у дівчинки.
— Часто ти ходиш сюди малювати?
— Щонеділі; а коли робимо де поблизу, так і в будень захожу.
— Ти учишся малярству?
— І живописі.
— А в кого?
— У живописця покойового — у Ширяєва. — Він (Шевченко) взяв в одну руку відро з жовтою краскою, а в другу витерту щітку велику і хотів іти.
— Куди ти квапишся? — питає Сошенко.
— На роботу, бо вже й так спізнився; прийде хазяїн, так буде мені лихо.
— Приходь до мене в неділю вранці та коли є у тебе малюнки власної роботи, так принеси показати.
— Добре, я прийду".
Отак почалася знаємість двох бідолашних художників, двох горопах!
V
Першої ж неділі після зустрічі в Літньому саду Шевченко прийшов до Сошенка. На йому був сертук коричневої барви; у руках у його сувійчик паперу. Вони зустрілися в коридорі Сошенкової кватири. Іван Максимович простяг до його руку. Тарас хотів її поцілувати. Сошенкові се не подобалося; він швидше руку до себе і мовчки пішов в свою світлицю.
153 Див.: Кобзар. — Т. III. — Оповідання "Художник". — [С. 5 — 6]. /76/
Заким він там скинув сертук і одяг другу одежину та вийшов в коридор покликати Тараса, останній подався швидше до господи. Здивований Сошенко цілий тиждень не тямив, з якої причини його земляк так швидко покинув його, не зайшовши навіть до хати. Другої неділі вранці вони знов зустрілися в Літньому саду біля статуї Аполлона. Шевченко робив з неї малюнок. Сошенко, привітавши Тараса, сів з ним пити чай в альтанці Літнього саду і спитав: з якої причини у ту неділю він так зненацька пішов від його?
— Ви на мене розгнівалися, а я злякався того...
Оця проста, щира відповідь яскраво показує нам, як тоді Шевченко був приголомшений, загнаний, заляканий! Не дати йому поцілувати Сошенка в руку — досить було, щоб з сього він спостеріг гнів, злякався і втік! Очевидно, що зворушена в душі його свідомість людського достоїнства не встигла ще розвитися: під утиском крепацтва та ширяєвського поводження вона тільки тліла, жевріла. Хоч і минув йому тоді вже 21 рік, але обставини життя у Ширяєва і пазурі хазяїна не такі були, щоб сприяти розросту самосвідомості чоловіка. Певна річ, що за час перебування Тараса в столиці не раз і не двічі ходором ходила в голові його думка: "Чом би і нам, крепакам, не бути людьми, як і інші люди вольні?". Та що ж, коли на духових очах Тараса лежала полудою густа хмара крепацтва і не давала йому вгадати ту певну стежку, що може вивести з темних нетрів на світ Божий. Порадитися йому, очевидно, ні з ким було; він був самітний серед натовпу темних малярів і наймитів костромських; він "хилився ні до кого"; аж доки доля не прихилила його до щирого земляка Сошенка, доки вона не взяла його за руку і не привела в школу, тільки вже не "до п’яного дяка", а в школу людей освічених, де сяє світ братерства, де тхне огрійливе тепло любові чоловіка до чоловіка.