"Дозвольте довідатися — кого маю честь бачити?"
"Хіба таки не пізнаєш?"
"Ні! не пізнаю".
"Та не може бути! Ось ну, лишень придивись! Прислухайся до голосу, згадай минуле. Пам’ятаєш: Київ, Петербург, "Цепной мост" 949.
948 Литер[атурное] наследие, с. 106.
949 Біля "Цепного моста" було III отдєленіе.
Шевченко дивився, придивлявся, пригадував, нарешті стенув плечима і каже: "Ні, не вгадаю! Вибачте".
Ще якийсь час Костомарів не казав, хто він, сподіваючись, що Тарас пізнає його. Даремно!.. Потім, кинувши холодно-ввічливий тон і перейшовши на приятельський, Тарас мовив:
"Та годі вже! Не пізнаю. Кажіть, хто ви, не мордуйте мене".
"Ти ж, Тарасе, колись віщував, що ми побачимось в Пе-/468/тербурзі. От воно так і сталося", — мовив Костомарів, все-таки не кажучи, хто він.
Але Шевченко і після сього не догадався... Міркуючи, згадуючи і розводячи руками, він мовив, що жодним чином не може пізнати. Тоді Костомарів назвав себе.
Шевченко вельми схвильований припав до його і з слізьми на очах почав обнімати та цілувати його.
З того дня і доки в кінці серпня Костомарів не виїхав в Саратів, вони бачилися щодня чи у кого з знайомих, чи в ресторані Палкіна, де Костомарів звичайно вечеряв.
Отоді Костомарів спостеріг за Шевченком другу вже — перша була у Києві р. 1846 — "вихватку запорозького чудацтва" 950.
Умовилися вони піти до якогось антикваря в Петербурзі, щоб пошукати якоїсь рідкості бібліографічної. Тарас одягся в полотняну блузу, доволі подерту і вельми замизькану в краски; на ноги обув поганенькі, зношені шкарбани, а на голову — пошматований картуз. Уся постать його нагадувала або козака Голоту з української думи, або якого-небудь урядника-п’яничку, що його прогнали з служби, а він, зустрічаючи прохожих, промовляє до них: "Пожертвуйте бідному дворянину". В такому убранню Тарас пішов з Костомаровим через Невський проспект. Що се було чудацтво, каже Костомарів, знати з того, що Тарас ні до того, ні після того ніколи більш не ходив в такому убранню" 951.
950 Литер[атурное] наследие, с. 107 — 108 и Р[усская] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 603.
951 Ibidem.
Що Шевченко любив таки часом почудаковати, можна отут до речі пригадати й інші вчинки його з тим же таки добрягою художником-істориком. Р. 1859, коли Костомарів став професоровати в Петербурзькому університеті, він вельми працював тоді по бібліотеках, найпаче в Публічній бібліотеці. Щоб не марновати дорогого часу на ходню, історик закватировав поруч з бібліотекою в домі Балабанова. Кватера була добра — простора і світла, та на лихо опостінь з нею був ресторан, де раз по раз грав орган і різав історикові вуха аріями з "Ріголетто", "Трубадура" і "Травіати". Цілий день історик наш працює, було, в бібліотеці, а до господи приходив тільки ввечері. Шевченко заходив до його часто і глумився з його кватери, говорячи, що вона зовсім не личить професорові, що вона суто гусарська, а не професорська кватера і більш би личило /469/ зустріти тут купу порожніх пляшок, ніж книжки і папери. Раз якось Шевченко зайшов до Костомарова під таку годину, коли тому було дуже ніколи, він готувався назавтра до відчиту в університеті. Костомарів, відчинивши йому двері, мовив: "Чорт тебе приніс, Тарасе! не даватимеш мені працювати". — "Сількісь! — відповів Тарас. — Мені тебе не треба: я прийшов до твого Хоми (слуга) 952, а не до тебе. Я хочу переслати поклін твоїй нені, а про тебе мені й діла нема". Слово по слові розбалакалися. Шевченко перегодом встане оце, щоб іти, а Костомарів його не пускає, "посидь, — каже, — ще трошки", та отак і пробалакали аж до глупої ночі 953.
Другим разом знов так само прийшов поет увечері, коли історик притьмом мусив працювати назавтра 954. Він сказав Тарасові, що йому неминуче треба до половини ночі працювати. Тарас зараз же попрощався з ним і пішов, але завернув в ресторан, що був опостінь, застав там декого з своїх знайомих і сів пити чай, а слузі з ресторану звелів грати саме ті арії, які (се він добре відав) надопікали Костомарову. Годин зо дві музика та мордовала історика, нарешті терпець його порвався. Він тямив, що поет наумисне дратує його, побіг в ресторан і почав благати Шевченка, щоб він, ради гуманності, не мордовав його такою мукою. "Еге! коли була охота селитися в "застінку", — відповів Тарас, — дак і терпи тепер муку". Знайомі, почувши сю розмову, казали спинити музику, але Шевченко не давав і гукав: "Ні, ні! валяй з "Трубадура", з "Ріголетто", з "Травіати". Я се дуже люблю..." З того часу Тарас не заходив вже до Костомарова некликаний, знаючи запевне, що коли історик кличе до себе, — значить, буде тоді вільний від праці. Кличучи любого і дорогого гостя, каже Костомарів 955, я куповав пляшку рому до чаю. Шевченко випивав її за один вечір і каже, було: "Ти цілої пляшки не став мені, а тільки половину, а другу половину сховай, як прийду до тебе другим разом, тоді й почастуєш, а то скільки б ти не поставив, я все вип’ю, хоч би й ціле відро, дак я й відро вип’ю, а поставив півпляшки, то й того з мене досить". П’яним його і тоді, як і перше, Костомарів не бачив ні разу.
952 Хома був у Костомарова, можна сказати, "вічним" слугою. Помер він небавом по смерті свого пана, в маю р. 1885.
953 Вестн[ик] Евр[опы]. — 1883. — [Кн.] VIII. — С. 841.
954 Русск[ая] стар[ина]. — 1880. — [Кн.] III. — С. 604.
955 Русск[ая] стар[ина]. — Ibidem. — С. 605.
Костомарів каже, що він тоді спостеріг, що Шевченко в /470/ своїх поглядах і переконаннях лишився таким же чистим, яким був і до заслання 956, а, перш за все, він був глибоким демократом не тільки в поглядах, по теорії, він був демократ по самій природі своїй. Вже через оце одно він ненавидів крепацтво всіма сторонами своєї душі 957. Помітив Костомарів і підупад Тарасового таланту. Було говорено вже, що десятилітнє заслання чисто зруйновало фізичний організм Шевченка. Оця руїна не могла не відбитися і на таланті його. З заслання до столиці поет вернувся на 44 році свого віку. Задля такого великого таланту, який природа наділила новому кобзарю України, се не такий ще старий вік, щоб при звичайних умовах життя талант підупав уже. В такі роки талант, зміцнившись думками і переконаннями і окрилившись відповідно їм, дає найліпші свої твори. Не так було з Шевченком. Самовластя дуже рано обрубало крила генію нашого слова, замкнуло йому уста і ужило всіх заходів, щоб зруйновати йому і здоров’я, і талант.