Так було в першій половині рр. 40-х, коли Костомарів учителював на Волині, а потім професорував у Києві. Минуло мало ще не 20 років і, як повідає в своїх записках Солтановський 132, що учителював теж на Волині і на Поділлі, "в школах учили по-польськи. По тих родинах, що поприїздили з Московщини, звичайною мовою в бесіді — була мова польська. Православні слуги теж говорили по-польськи ".
131 Литератур[ное] наследие [Н. И. Костомарова. — СПб. — 1890]. — С. 66.
132 Киевск[ая] стар[ина]. — 1892. — Кн. V. — С. 234.
Таким чином, зовсім натурально, що в кінці 20 і з початку 30 рр. нашого віку, в домашньому побуті Енгельгардта панували звичаї польських, а не російських панів; а через те і перебував він більш по містах з культурою польською.
Звичаєм польських панів було держати "покоєвих козачків". Сей звичай, каже Шевченко, вигадали цивілізатори задніпрянської України — поляки, а пани інших національностей перейняли від них оцю "вигадку, — без слова — розумну. В краю, колись козацькому (і, додам я, вільному), /65/ приручити козака змалку се те саме, що в Лапландії підбити оленя бистроногого під волю чоловіка... Козачки, опріч лакейських услуг, панам на втіху грали веселі пісні двузначні, скомпоновані народною музою з лиха під п’яну руку, і пускалися перед панами, як кажуть поляки: "сюди-туди навприсюди" 133.
Оцього звичаю тримався і Павло Енгельгардт, і коли Шевченка привели до його у Вільну, він знехтував думку Дмитренка і повернув Тараса на козачка!..
Обов’язки і праця козачків не були вельми великі, але задля душі живої були занадто нудні, осоружні.
Обов’язком козачка Тараса головним чином було сидіти мовчки в кутку прихожої, доки не почує панського голосу з приказом: подати панові люльку, що стояла біля його ж, або налити йому в шклянку води. Годі було сподіватися, щоб непосидяща Тарасова вдача покірливо підлягла панській волі і мовчки сиділа нерухомо або рушала автоматично! Се б було все одно, що сподіватися, що приборкане орленя забуде про широку вольную волю ширяти під хмарами та, сидячи в клітці, що зветься "прихожею", зробиться покірливим ягням-саморухом! І дійсне, натура Тарасова не витерпіла! "З прирожденного мені неслухнянства, — каже Шевченко, — я зрушав панську волю і, сидячи в прихожій, тихесенько співав сумні пісні гайдамацькі та списував нишком малюнки суздальської школи, що оздобляли панські покої. Малюнки олівцем, що — признатися — украв у конторщика". Але ж за оцю неслухняність, певніш мовити: за слухняність голосу незримої сили, — доводилося Тарасові гірко розплачуватися.
"Енгельгардт, — повідає Шевченко далі, — був людина діяльна; раз по раз їздив він то до Києва, то до Вільни, то до Петербурга; за ним в обозі їздив і я на те, щоб сидіти в прихожій, подавати люльку і справляти інші такі услуги. Не можна сказати, — додає далі Шевченко з гіркою іронією, — щоб мені в ваготу було тодішнє становище моє: воно тільки тепер (р. 1860) жахає мене, і здається мені, що то був сон якийсь хижий!" Переїздячи з своїм паном з одного міста до другого, треба було про спочинок спинятися по заїздах; залізниць тоді ще не було; їздили на конях. Отут по заїздах, — каже Шевченко 134, — я користувався з кожної нагоди зручної, щоб украсти з стіни лубочний малюнок і
133 Кобзар. — 1876. — [Т. І]. — С. XVIII.
134 Кобзар. — 1876. — [Т. І. — С. XIX]. /66/
таким робом придбав собі коштовну колекцію. Найбільшими моїми люблениками були герої історичні: Соловей Розбойник, Кульнев, Кутузов, козак Платов і інші. Примушувало мене до сього непоборене бажання змалювати з них якомога вірніші списки". Раз за таке списування портрета з "козака Платова" Тарас заплатив незвичайно дорогою ціною!..
III
Зима року 1829; грудень; надворі, певна річ, холодно... День св. Миколая, день торжественний, царський... Вільна не тільки урядова, але й шляхетська справляла се свято, справляла іменини царя Миколи бучним бенкетом на "ресурсах"... В домі "Дворянскаго собрания" — "огні горять, музика грає"... Там натовп російської бюрократії і польсько-литовської аристократії... Пани віку поважаного — за зеленими столами; пані — в покою гостинному; на хорах "музика квилить, завиває", а в залі молодіж витинає вальса, мазура!.. Весело!.. Тут десь і Павло Енгельгардт... А там, в кватері його, в прохожому покою "козачок" Тарас Шевченко не схотів сидіти самотою в темноті, та, засвітивши світло, розташувався з своєю колекцією... Увесь стіл покрили малюнки з героїв історичних. Тарас нагнувся над ними і стоїть нерухомо; очі його впилися в "козака Платова"... Ясно-голубі, майже що сірі, очі "козачка" горять, з них летять іскри; вони пильно-препильно придивлюються; вони міряють коня, міряють єнорала на коні; вдивляються в кінську гриву; в єноральські вуси... Нарешті Тарас присунув до себе шматок паперу... рука його спустилася в кишеню, досягла звідтіль олівець. Тарас сів біля столу і взявся малювати список з єнорала Платова. Розважно пильнує наш маляр: він увесь, з усією душею, з усіма думками нирнув в свою роботу. Вже й північ минула, а Тарас працює, очей не зводить з своєї роботи. Платова він вже скінчив, вже малює "маленьких козачків, що гарцюють біля міцних копит єноральського коня"; от-от ще трошечки і доведе він малюнка до краю... Тарас так нирнув в свою роботу, так перейнявся нею, що ні на що більш не вважає; обов’язки "козачка" вилетіли йому з голови... Не чув він, як біля дому заскрипів сніг під саньми, не чує, як біля рундука затупотіли і стали коні; не чує, як рипнули двері! Тарас тоді тільки схаменувся, як почув, що чиясь рука вхопила його за вухо і /67/ скубе люто!.. Зирнув Тарас — аж то його пан!.. Енгельгардт, вернувшись з "ресурсів" і заставши Шевченка за малюнками, розгнівався на його раз за те, що козачок не зустрів його в сінях, не відчинив дверей, а вдруге за те, що Тарас "міг би спалити не тільки дім, але й місто".
Вискубши за уші і нагодувавши свого козачка панськими ляпасами по тварі, Енгельгардт з того не задовольнився. І другого дня вранці Тарас мусив нагадати собі школу Богорського з її суботами... Ми бачимо в понеділок 7 грудня р. 1829 огидливу сцену панського самовластя. В стайні на долівці лежить Шевченко: один з кучерів сидить у його на голові, тримаючи йому руки; другий на ногах, а кучер Сидорка, справляючи Енгельгардтів наказ, на Тарасовому тілі малює різками візерунки оздобу крепацтва! Він пише хартію панського самовластя, хартію мордованая чоловіком — Чоловіка! В дебелій руці Сидорка сумним посвистом хижим лунає довгий пучок різок! На той посвист німо відповідають цівки крові з Тарасового тіла, а сам Тарас не стогне, не кричить, не проситься; він мовчки зціпив зуби, стуливши міцно губи, силкується не пустити з грудей голосу; бо тямить, що з тим голосом вирвалося б не прохання, а глибокий проклін деспотизму... Тарас мовчки, чистими, як божа роса вранці, слізьми росить брудну долівку стайні!