Ні, не сталося, або, певніш сказати, сталося, та зовсім не так. На огонь щиросердих, радісних сподіванок поета Куліш линув цебром холодної води 842: "Не подобає мені, — відповів він Тарасові, — їздити на розмову до тебе в Нижній: бо про тебе побиваються, як би тебе залучити до столиці; як же піде слава, що вже й тепер до тебе збираються земляки, як жиди до рабина, то, гляди, й попсується твоє діло у великих панів..."
Не поїхав і Лазаревський з Артемовським. Тільки Щепкін не підляг холодним гадкам і зробив те, що казало йому серце! Поїхав.
"Сьогодні (23 грудня), — писав Шевченко до Осипова 843, — жду до себе дорогого гостя з Москви. І кого б, ви думали, я так тремтяче дожидаю? Семидесятилітнього знаменитого старця Михайла Семеновича Щепкіна! Чи не правда ж, що дорогий гість? Та ще й який дорогий, єдиний! І справді, се єдиний і щасливий чоловік між людьми. Дожити до такого старого віку і зберегти всю свіжість моральну. Се річ незвичайна. Ми не бачилися з ним від року 1847, і як мені заборонено їздити до столиці, то він, старець-юнак, не вважаючи на мороз і фугу, їде за тим єдине, щоб мене поціловати. Чи не правда ж: юнак і який ще юнак сердешний, палкий! Я горджуся моїм старим, моїм геніальним другом, і горджуся справедливо".
839 Чалий, с. 109.
840 Основа. — 1862. — Кн. [V. — С. 10].
841 Записки... — С. 150. [(Запис від 4 груд. 1857 р.)].
842 Чалий, с. 109.
843 Основа. — 1862. — Кн. IV. — С. 29.
Дійсне, з радощів Тарас тремтів: "Післязавтра, — читаємо в його журналі, — я обійму мого старого друга!.. Який я /424/ щасливий! Небагатьох з нас Бог наділив такими повними радощами. І вельми вельми небагацько таких людей, що, доживши до осьмого десятка, зберегли таку поетичну сві жість серця, як Щепкін. Щасливий патріарх-артист" 844.
Радощів Тарасові додала ще й графиня Толстая, подаючи йому надію, що, може, й пустять його до столиці в Академію. А 24 грудня саме на кутю у Тараса був "праздников празд ник и торжество из торжеств"! О 3-й годині ночі приїхав Щепкін...
Шість день раював Шевченко; щість день Щепкін був у Н[ижньому] Новгороді і тричі грав на сцені, виступивши один раз в найліпшій своїй ролі Чупруна (жарт Котляревського "Москаль-чарівник").
Одним ментом задля Шевченка минули ті щасливі шість день. На превеликий жаль, у нас нема жодної звістки, про що переважно йшла тоді бесіда у Тараса з Щепкіним В Тарасовому журналі, за дні перебування Щепкіна у Н. Новгороді з 25 до 29 грудня, нічого не записано, а 29-го читаємо: "О 1-й годині з півночі поїхав від мене Щепкін. Я, Овсянников, Брилкін і Олійников провели мого великого друга до першої станції. Шість день повного радісного життя! І чим я відплачу тобі, мій єдиний друже? Чим заплачу за оце щастя, за оці радісні, солодкі сльози? Любов’ю? Таже я давно люблю тебе. Молитвою? Опріч щирої молитви за тебе, я нічого не маю".
І другого дня поет ще не прийшов в себе після чарівного, гарного видіння: все ще перед очима у його стояли Городничий ("Ревізор" Гоголів), Михайло Чупрун і Любим Торцов ("Бедность не порок" Островського). "Але яскравіш і блискуче-променисто, більш за великого артиста стоїть великий чоловік, що рахманно так усміхається, мій друзяка, єдиний, мій щирий, мій незабутній Михайло Семенович Щепкін!.." 845
844 Записки... — С. 155. [Запис від 21 груд. 1857 р.].
845 Ibidem. — С. 156.
Щепкін налив Тарасове серце повно до краю високим вражінням: воно било великою, може, чи й зримою кому хвилею високого духа і серця. Та хвиля пригноблена була десять років. Враження чистого, огрійливого була сила-силенна; виливши частину його в журналі, Тарас частину виливає в листі до графині Толстої, писаному 2 січня р. 1858. "Я щасливий, — пише він, — без краю щасливий, маючи такого друга, як Щепкін... Він трьома спектак-/425/лями довів нижегородців до тремтіння, до захвату, а мене переніс не на сьоме, а на семидесяте небо... Яка жива, свіжа, поетична натура! Великий артист, великий чоловік і, кажу гордо, мій найщиріший, найніжніший друг. З оцього через край повного щастя я був не при собі і не спроможен був взятися за перо, щоб написати до вас" 846.
Знов із листа до Куліша 847, писаного за тиждень після виїзду Щепкіна, знати, що почуття радощів не втихомири лося, не уляглося в Тарасовому серці. "Наробив він мені, оцей старий (Щепкін), лиха: і досі ще ходжу неначе з тяжкого похмілля від його колядок. Учистив старий, аж пальці знать! І де у його взялася така жива, сердешно тремтяча натура? Диво, та й годі!"
846 Русск[ая] стар[ина]. — 1877, — Кн. X. — [С. 291 — 292].
847 Основа. — 1862. — Кн. V. — С. [11]
VII
Недовго, одначе, ясне сонце радощів світило Тарасові і гріло його серце. Ледві минув місяць, як душа його була охмарена зовсім несподівано, гидко і вразливо.
Річ відома: де люди, там і заздрість. Де заздрість, там і брехні, і покліп. В натовпі людському завжди трапляються люди, що заздрять, не переносять людей видатніших, хоч останні їм зовсім не стоять впоперек дороги, а проте їх нечисте, неблагородне, хоре на егоїзм серце завжди пильнує принизити людину видатнішу, причавити її, щоб вона не стояла вище, а була коли не нижче, дак хоч врівень з усіма. І часто-густо в таких випадках хорі морально егоїсти уживають найпаскудніших заходів, щоб нашкодити тому, кого природа поставила вище за їх на цілу, як кажуть, голову.
Так трапилося і з Шевченком в Нижньому Новгороді. Знаємо, що він нікому тут і ні в чому дороги не переходив популярності він ніколи не шукав, не бігав за славою, а вона сама рвалася до його і через двері, і через вікна. Отже, таки знайшлася якась "добра" людина, що зохотилася пускати про його покліп, сіяти неславу. Звісно, той, про кого брешуть, завжди останнім довідується про брехні.
Так було і з Шевченком. Впивається він собі споминками тих радощів, що надав йому Щепкін, і байдуже собі, аж ось з початку лютого приходить до його лист, де старий друзяка його, Михайло Семенович, з розжалобленого серця пише про /426/ його "недоладне і нетверезе" життя. "Чим мені запевнити його, — каже собі по думці Тарас, — що се неправда?" 848 10 лютого він пише до Щепкіна 849: "Яка оце сорока-брехуха на хвості принесла до тебе, що я тут нічого не роблю, тільки бенкетую? Брехня! єй-же Богу, брехня. Ти ж сам гарненько подумай: хто ж нас шановатиме, коли ми самі себе не шануємо? Я ж уже не хлопець нерозумний і від старості, слава Богу, не одурів, щоб таке виробляти, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на оцю паскудну брехню і знай, що коли мене неволя і горе не побороли, то сам я не звалюся. А тобі велике-превелике спасибіг за твою щиру любов. Я аж заплакав на старості, як прочитав твоє письмо, повне чистої, некупленої любові... Люби мене оклеветаного".