XV
26 серпня ст. ст. р. 1856 цар Олександер II короновався і видав доволі широку амністію, але генія українського слова вона знов минула!.. Що тому спричинилося?
Певних фактів, які б дали на се питання відповідь, нема, та ледві чи й будуть коли.
Не можна гадати, щоб і на сей раз забули про Шевченка. Ні, сього не могло бути, і що сього дійсне не було, на те є доволі значні указки.
Катерина Фед[орівна] Юнге каже 758, що сам цар вимазав Шевченка з реєстру людей, що належали до першої амністії. Р. 1861, коли цар був у Полтаві, так один з людей, близьких до його, д. Р-в казав мені, що так само цар зробив і в реєстрі до амністії р. 1856. Трудно не йняти сьому віри. Коли до реєстру були заведені Куліш і Костомарів, так не могло бути, щоб упорядчики реєстру забули про Шевченка, покараного тією ж самою конфірмацією, що й Куліш і Костомарів.
757 Чалий, с. 93.
758 Вест[ник] Евр[опы], 1883. — Кн. VIII. — [С. 838].
Можна зробити ще й другу гадку: в маніфесті 26 серп-/378/ня в §XVI було сказано: "Людям, які за політичні злочинства караються в службі військовій, і впродовж їх служби безпосереднє начальство подобрювало їх, так таким людям будуть надані окремі від сього маніфесту полегкості й пільги тим ладом, який буде визначено тоді, коли поприходять сподівані відомості з подробицями про службу і поводження кожного з таких злочинців".
Річ очевидна: коли б оренбурзьке начальство бажало, так би йому можна і легко було оцей важний § взяти за основу задля амністії або полегкості Шевченкові. Одначе воно сього не зробило. Царське короновання і на макове зерно не пільжило Шевченку. А се ж був простий моральний обов’язок начальства. Чом же воно не справило його? Я гадаю, що коли в Оренбург теж дійшла звістка про царську неласку до Шевченка, так генерал-губернатор оренбурзький не відважився вже згадувати про Шевченка, щоб попільжити йому силою XVI § маніфесту р. 1856. Очевидно, що полохливість взяла гору і своєю хмарою покрила совісність, якої вимагав моральний, правний і побутовий обов’язок.
Але ж з якої речі новий цар, вихованець гуманного Жуковського, так немилосердно гнівався на Шевченка?
На се питання той же таки Р-в казав мені, що причиною лиха була тут стара цариця-мати, Миколина вдова Олександра Федорівна. Вона б то не спроможна була забути тієї постаті цариці, що в Шевченковому "Сні"
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо сердешна
Хита головою.
Молодий цар відав би то, що мати його обурена на нашого поета, гадав, що помиловання автора "Сну" буде прикрим старій нені; тим-то й не хотів милувати так, щоб вона про се знала, а охоче помиловав його приказом сепаратним, якого ніколи не було оголошено, і стара цариця, перебуваючи в Ніцці, не відала про ту амністію.
Яка б там не була причина, а факт фактом: дві амністії минули чоловіка, тяжко покараного на грунті чисто літературному. Виходило, ніби наш поет страшніший задля російського уряду і трону більш, ніж усі декабристи, усі "злочинці політичні", помиловані маніфестами 1855 і 1856 р. Коли саме дійшла до Шевченка звістка, що сподіваній гості-надії противний вітер не дав долетіти в Новопет-/379/ровську "могилу" поета, запевне невідомо. Але з листа його до Залєського знати, що ще 8 листопада в Новопетровському не було нічого відомо про коронаційні помилування, і Шевченко начебто й не жде собі нічого від маніфесту. "Я, — каже він, — не тішу себе ніже малою надією. Чим мені знівечити упередження Перовського? Є у мене вивід, та я не відважуся справити його. Треба, щоб Перовський спитав у графа Орлова: чиїм коштом я жив, як був у Академії? І за що мені заборонено малювати? Нехай би Орлов з’ясував оту темну конфірмацію. Але ж хто з людей легко кидає своє упередження?" 759.
759 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. IV. — С. 853.
Одначе, коли прийшла певна звістка, що маніфест обминув Шевченка, зараз зникла, і не можна було не зникнути тій ніби байдужості, яку силкувався поет висловити в наведеному вгорі листі до Залєського. "Шевченко, — каже Косарєв у своїх споминках, — вельми зажурився, так бідолашний зажурився, що іноді я боявся за його; боявся, щоб він не наложив на себе рук".
Отоді саме і став він пити, каже Косарєв, вельми пити. Траплялося й раніш, що він "бив муху", але хіба тільки в товаристві. Часто я тоді вмовляв його, втішав, казав йому: "Біг не без милості", а він, було, тільки рукою махне, та скаже: "Задля всіх, та тільки, мабуть, не для мене".
До речі буде отут навести слова з листа до мене пані Ускової про оте "прославлене" пияцтво Шевченка, хоча у мене буде нагода ще не раз в іншому місці позвати й інших певних свідків про те, що пияцтво оте — ніщо більш як брехня — і не було його ніколи, опріч хіба після того часу, коли Шевченко довідався, що маніфест 26 серпня минув його. Але ж хто з нас, попавши в такі нелюдські обставини, як Шевченко, встояв би?.. "У нас, — каже Агата Омелянівна, — Шевченко щодня обідав і пив увечері чай; ніколи, опріч одного разу, не приходив п’яний. В останній рік свого перебування в форті він почав запивати. У нас він не пив, але траплялося бачити його, як він літом на городі в товаристві одного чи двох з молодих солдатів веде, було, бесіду за чаркою, закусуючи воблою (рибою). Раз ми обідали в альтанці. Іраклій Олександрович сидів вже за столом. Шевченка не було. Аж ось і він іде, підпираючи стіну, і сідає за стіл. Мені стало прикро за його. Я встала з-за столу і мовила, що не бажаю обідати з ним, коли він у такому виді. На другий день він прохав вибачити його і розповів, що коли /380/ він сидів в альтанці, так лакей, прийшовши лаштовати стіл до обіду, гукнув на його "геть звідсіль". Оце так образило його, що він пішов та й випив, щоб "загасити образу". Мені здається, що оце й була та "маленька контра", про яку Шевченко натякав в листі до Залєського, писаному року 1856 760 (коли саме — запевне невідомо, дати нема, але я той лист регіструю до осені): "Агата, — пише він, — була така необережна, що попрікнула мене своїм добродійством, і я "отряхнул прах от ног моих" і переказую слова великого флорентинського засланця: