Не треба тут змагатися проти наведеної і нічим у автора її не доведеної думки. Досить з мене зарегістровати факт і додати, що Шевченко, хоча і був ворогом польського, як і всякого іншого, без різниці національної, панства, але він ніколи не ворогував проти польської національності. Досить на доказ сього згадати його послання "до ляхів" —
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай
І знову іменем Христовим
Возобновим наш давній рай.
744 Жизнь и произвед[ения...] Шевченка, с. 83. [Листи до Т. Г. Шевченка, с. 86 — 87].
745 Сєраковський р. 1863 брав значну долю в польській революції. По наказу Муравйова його повішено.
746 Падлєвським. — Ред.
747 Жизнь и произвед[ения...] Шевченка, с. 83. /372/
Безнадійність так перейняла Тараса, що ентузіастичне щире слово Сераковського не підбадьорило його. Дійсне, не можна було йому не тужити; куди не глянь навкруги стоїть височезний мур безнадійності! Такої безнадійності, що легко примушує людей шукати виходу або в воді глибокій, або на гиллі високій. Шевченко встояв: моральний його організм був наче з дулєвини, загартованої любов’ю до України, вірою в свою ідею, надією, що наше сонце прийде і за собою наш день приведе. З таким організмом дійсні патріоти не накладають на себе рук і страждають до кінця — до краю. Муки їх страшенно великі, але і образ їх ще більший!
Тяжко було генію нашого слова сидіти в кулаці у майора Львова, а проте у відповіді його до Сєраковського ми не чуємо розпуки. "Радий би я був відповідати тобі, — писав він, — тим же серцю любим словом, але я такий заляканий, що боюся рідного любого звуку. Найпаче тепер, я ледві спроможен хоч абияк висловлюватись. Про горе моє теперішнє пишу до О. Плещеєва. Ти у його прочитаєш гидкі подробиці. Дякую вам, други мої, брати мої! що ви не покидаєте мене" 748.
748 Основа. — 1862. — Кн. V. — [С. 6 — 7. (Лист від 6 квіт 1855 р.)]
XIV
Ще влітку 1854 р., коли до Новопетровського приїздила експедиція академіка Бера, Усков, познайомивши останнього з Шевченком і з його гіркою долею, прохав його поклопотати в столиці, де тільки можна, щоб попільжити Шевченкові. Певна річ, що про се прохав і сам Шевченко, і Данилевський; але під той сумний час годі було сподіватися якої пільги від царя, зовсім не по правді упередженого проти Шевченка. Усе, що можна було Берові зробити, — се вдатися до віце-президента Академії художеств, до графа Федора Толстого, щоб він по спроможності заступився за колишнього ученика академії і друга Брюллова. Він, мабуть, прирадив Тарасові написати лист від себе до графа Толстого.
Сам Толстой і його пані Анастасія своєю освітою, гуманністю і благородним спочуттям до всього чистого і прекрас ного, до всього, приниженого деспотизмом, були людьми видатними. Федор Петрович родився 10 лютого р. 1783 і головував в Академії з року 1828; значить, того часу, про /373/ який у мене бесіда, він віком був людина стара вже, але дух його був свіжий, бадьорий, немов час, події і дух царювання Миколи минали його, йдучи геть далеко від його. В очах у його світився розум і молодість душі і серця 749. В поводженню його з людьми сяло благородство і простота. Графиня Анастасія Іванівна була молодиця щира, привітна, розумна, гостинна і з почуттям, незвичайно огрійливим для людей, придавлених лихою долею. Гостинна господа Толстих була тихим пристановищем задля людей освічених: тут збиралися репрезентанти штуки, письменства і науки. Тут лунала щира розмова про інтереси освіти, добробуту, поступу взагалі, про інтереси поезії, штуки, письменства і науки. Граф спочував усьому доброму; усе світле, чесне було близьким його благородній душі. Високо стояв він і яко художник, і яко чоловік, але свого авторитету він ніколи не випинав наперед. Авторитет його, як се звичайно буває у людей, дійсне перейнятих світом і гуманізмом, сам, без його волі випинався, але нікого не придавлював. Кожен перед ним почував не боязкість, не нікчемність, а навпаки, переймався пориванням до всього дійсно поступового.
Толстії взялися до справи Тарасової практично і обережно. По просьбі їх художник Осипов писав до Шевченка: "Граф Толстой щиро вболіває над вашим нещастям і душею радий ужити всіх можливих йому заходів, щоб доля ваша поліпшала, коли тільки ступінь вашої вини не стане йому перешкодою. Початок вже зроблено" 750. Запевне не відомо, який був той початок. Певно, що граф попробував грунт навкруги, а грунт був вельми твердий! Тридцятилітній переліг! Щоб перейти по йому з плугом гуманності, треба було неабиякого і лемеша, і чересла.
Тим часом коротенький лист Осипова упав на душу зневоленого поета свіжою росиною. Поет відповідав не гаючись, та, на лихо, відповідь його вже не застала Осипова в столиці: він пішов до ополчення і рушив на південь. Графиня Толстая прийняла той лист, знаючи від кого він, розпечатала і, прочитавши, побачила, як страждає Тарас. Вона поспішила написати до його. "Поспішаю написати до вас, — читаємо в листі графині Толстої 751, — що Осипов не відписав до вас через те, що пішов з ополченням до Севастополя; але він доручив мені, людині вам невідомій,
749 Чалий, с. 88.
750 Русск[ая] стар[ина]. — 1877. — Кн. X. — С. 284 — 287.
751 Чалий, с. 88.
яка одначе /374/ бере теплу і живу участь у вашій долі, написати до вас. Прошу вас прийняти в душу свою радісну гостю — надію на милосердя Боже і нашого царя (нового вже), на серці у котрого повно бажання щастя своїм підданим. Вірте ж у ліпшу будущину. Вам каже се женщина, свідома усього прекрасного, мати родини, жінка художника, котрого люблять і поважають".
Шевченкові не трудно було вгадати, хто такий ота "невідома йому" кореспондентка; а нам ще менш трудно зрозуміти, яким почуттям перейняла поетову душу гостя-надія! Та в сьому разі зеркалом тієї хвилини стає нам Шевченків лист до графині, писаний 22 квітня р. 1856 752: не можна не подати тут власних слів поета. "Награди, Господи, — писав Тарас до графині, — і вас, і близьких ваших радощами і нестеменним щастям. Я ожив! воскрес! і останні дні Великодніх свят 753 перебуваю немов у рідній сім’ї з вами, з Миколою Осиповичем (Осиповим), мої любі, мої добрі, мої великодушні други! З вашого привіту я такий обрадований, такий щасливий, що забуваю про дев’ятилітні страждання, що гнітили мене. Еге! вже дев’ять літ караюся за грішні вчинки моєї молодості. Кара без краю. Я не тямлю, що оце за знак: конфірмовано мене з правом вислуги, служу я, яко сущий солдат, одна у мене вада: з рушницею ніяк не справлюся так, як бравий єфрейтор. Але ж мені вже 50 літ! Вірші писати мені заборонили — я знаю, за що і не нарікаю на кару. Але за що заборонили малювати? Беру за свідка Бога, що не відаю; та й судді мої про се відають не більш за мене. А кара страшенна! Увесь свій вік я присвятив штуці божественній, а що з того? Мовчу вже про муки матеріальні, про нужденність, що охолоджує серце; але яка мука моральна! О не приведи, Господи, нікому! Хоч і вельми було трудно, одначе я зрікся неминуче потрібного; задовольняюся з того, що цар дає жовнірові. Одначе як же його зректися думки, почуття і непогашеної любові до штуки прекрасної? О! спасіть мене! Ще один рік і я пропаду! Яка у мене будущина? що у мене на обрію? Хвала Богові, коли шпиталь, а може!.. О, да не смущається серце ваше! інколи мені сниться горопашний учень Мартоса і перший учитель Віталі 754.