З оцієї відмови ми бачимо, що начальник оренбурзького війська добре тямив, чим найгірше можна допікати Шевченкові. Останні три місяці після того ще тяжко почував недозвіл і писав до Залєського: "Скорботно, невимовно скорботно! При таких невдачах і найбільший поет зречеться усякої надії на ліпшу долю, а мені, безталанному, і давно можна заплющити очі задля ліпшої будущини" 714.
712 Русск[ая] стар[ина]. — 1891. — [Кн. V]. — С. 440.
713 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. І. — С. 170.
714 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. II. — [С. 172].
Що саме спричинилося відмові дозволу намалювати образ — про те певної звістки нема: відаємо тільки про гутірку, що того часу кружала у форті. Гомоніли, що хтось з офіцерів, довідавшись, що Усков вдався про дозвіл в Оренбург, післав донос в Уральськ до батальйонного командира майора Львова. А Львов би то вельми образився за те, що Усков не спитав у його, минув його і вдався безпосередньо до Оренбурга, і від себе вже написав до Оренбурга, щоб не давали того дозволу. Таку гутірку підтримують і нарікання на Львова, вимовлені у наведеному вгорі листі Шевченка до Залєського. Хоча се все вельми подібно до правди, найпаче бюрократична образливість Львова, але всього сього не досить на те, щоб признати донос фактом. Може, в уральськім архіві і знайшлись би певні указки, щоб розв’язати се цікаве питання. Можна ще гадати й те, що оренбурзька військова /358/ адміністрація теж йняла віри, що Шевченко малював карикатури на царя, і не відважилася не тільки сама дати дозвіл малювати образ, а навіть боялася вдатися в Петербург про такий дозвіл, гадаючи, мабуть, що не личить їй турбувати царя згадкою про чоловіка, що "за добродійство" царське заплатив малюванням карикатур на свого "добродія". До того ж під ту саму пору не було в Оренбурзі ні Герна, ні Залєського, а інші Тарасові приятелі в Оренбурзі не відали про подання Ускова, а через те й не могли поклопотатися, як треба було.
XI
Великою втіхою Шевченкові під оту тяжку годину стали ласти приятелів його. Найпаче листування з Броніславом Залєським, присилка йому книжок приятелями, а більш за все приїзд — хоч на короткий час — з експедицією Бера молодого ученого українця Данилевського. Данилевський вельми сподобався Тарасові. "Така людина, як Данилевський, — писав він 9 жовтня р. 1854 715 до Залєського, — в вашій пустині може закрутити і не мою голову. Доки він тут був, я майже не розлучався з ним. Він своїм перебуванням нагадував мені, одинокому, минулі дні прекрасні. Я був з ним щасливий, тим-то й не писав довго до тебе". (Дійсно, бачимо, що більш як чотири місяці — з 6 червня до 9 жовтня — нема Тарасових листів ні до кого). "Ти, яко щирий друг, вибачиш мені, і серце твоє зрадіє з моїх коротких радощів. Данилевський тепер поїхав на якийсь час до устя Емби, а я користуюся з того і пишу до тебе. Але все те, що я бажав би написати до тебе про Н. Данилевського, не помістилося б і на 24 аркушах паперу. Тим-то скажу тільки, що він всіма сторонами людина прекрасна! От тільки шкода, що він людина учена, а то був би з його сущий поет". Коли потім восени експедиція покинула Новопетровськ, Шевченко знов вертається до згадок про Данилевського і знов пише про його до Залєського 716:
715 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. I. — С. 173.
716 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 611.
"Він, Данилевський, пробув тут два місяці. За сей час я найщиріш з ним сприятелився, нещодавно (лист писаний 8/20 листопада) поїхав він до Астрахані, а я, провівши його, трохи не здурів. Вперше на своїм віку я зазнаю такого почуття. Ніколи /359/ самітність не здавалася мені такою суворою, як тепер, і лист твій прийшов до мене так в пору, що я не тямлю, як і дякувати тобі за його. Прийнявши його, я почав приходити до пам’яті, почав думати. Правда, думи мої невеселі, а все ж таки думи. Кажеш ти, що ти призвичаївся до свого кутка, так думав і я, доки в моїй широкій тюрмі не показався чоловік розумний і благородний. Але ж показався на те тільки, щоб збентежити мою бідну дріманну душу".
З від’їздом Данилевського 717 тяжкий сум самітності серед натовпу "широкої тюрми" неминуче повинен був з більшою потужністю обгорнути душу поета, тим паче що від’їзд трапився тоді саме, коли і природа сприяла більш почувати той сум. Літом, опріч товариства Данилевського, у Тараса був город, був холодок під вербою, була землянка і альтанка; значить, був сякий-такий захисток, де можна було сховатися від казарми і від її товариства і сумування своє розважати писанням і малюванням; журбу свою можна було втопити хоч в оглядування неба і непривітної природи. Тепер і сього нічого не стало. Літо минуло; по степу заквилив-застогнав вітер холодний та звір голодний; на морі заревли-заголосили "заспані хвилі" і, б’ючись ребрами об скелю, розбудили приспаний влітку сум і журбу "забутої Богом і проклятої людьми пустині". Ожеледою холодною та снігом-піском падала на журливий форт, на сумну живу та повну людського жалю і скорбот могилу та німа туга-гризота, що стискає людям серце і німо, незримо ссе його, висисаючи не саму тільки кров, а тепло почуття, жвавість і бадьорість духа.
Стисла вона серце і Тарасові, загнавши його знов на цілий піврік до "смердячої казарми".
Можна, читаючи споминки про сей час Зарянка і Косарєва, гадати, що у Тараса було тоді товариство офіцерів. Зорянко каже: "Тарас Григорович був душею товариства в Новопетровському форті. Рідко коли пікнік або прогулка обходилися без його. Тоді він звичайно сідав на той екіпаж, де були харчі; брав під свій догляд пляшки з горілкою, але на місце прогулки привозив пляшки геть не повні" 718, себто в дорозі випивав. А в споминках Косарєва 719 читаємо:
717 Данилевський доживав віку і вмер кілька років назад на хуторі своєму біля села Мшатки, на південному березі Криму.
718 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 302.
719 Ibidem. — Кн. III — С. 573.
"Коли ми (офіцери) довідалися, за що Шевченко попав під "червону шапку" (себто в солдати), дак усі його /360/ полюбили і почали приймати його скрізь як свого: і в родинних і в нежонатих товариствах, починаючи з коменданта, де він учив дітей. Та й трудно було не полюбити його: він був чоловік розумний, сердешний. Інколи, хоча й не часто, було, як розбалакається Тарас, як почне розповідати приказки, можебилиці та побрехеньки — а він знав їх силу-силенну — або як почне передражнювати попів, дяків, крамарів і т. ін. — і на се він був великий майстер, так сміху і реготу було без краю". Тим часом пані Ускова подала мені зовсім іншу звістку. "Офіцери в форті, — каже вона, — не любили Тараса, бо відали, що він зневажливої про них думки, уважав їх дурнями і п’яницями. Шевченко дійсно був такої думки про велику більшість офіцерів, і така думка його відповідала сумній дійсності. Він не любив товариства офіцерів і уникав їх".