Дитинний вік Тараса Шевченка. Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя.
________________________________________
(1814 — 1829)
...Як побачу
Малого хлопчика в селі,
Мов одірвалось од гіллі.
Одно-однісеньке під тином,
Сидить собі в старій ряднині,
Мені здається, що се я,
Що се ж та молодість моя.
Шевченко (Кобзарь. — 1876. — Т. 1. — С. 233)
І
Тарас Григорович Шевченко-Грушівський родом з Звенигородського повіту 37 (в Київщині). З усіх 12-ти повітів Київщини повіт Звенигородський і тепер ще, коли майже усі ліси сплюндровано, видається красою своєї природи. Вітки Карпатів перерізують його і вдовж і поперек. Найвищий шпиль горбів сягає до 700 ступнів. Тим-то більша частина повіту, найпаче куток південно-східний, горбковата, хвилясто-розлога.
37 Сучасний Звенигородський повіт межує: в головах з повітом Каневським; у ногах його лежить Херсонщина; на захід сонця новіти Уманський та Таращанський; на сході — повіти Чигиринський та Черкаський. Обшир повіту займає ледві 63 квадр[атні] милі; людності на сьому обширі більш 200 тисяч; людність мало що не вся — 90% українська, православної релігії, хоча за останні 25 р. чимало православних перейшло на штундову віру; людність переважно — 85% прості селяне з колишніх крепаків. Панів, щоб признавалися до національності маси народної, нема. Пани — здебільше поляки та "обрусителі" з великоросів або з німців і вельми мало вони піклуються про освіту та добробит народу. Народ живе з хліборобства; грунт землі дуже добрий, але ж землі у народу занадто мало. Колись заробляли ще з чумацтва, з пчільництва та садівництва; але тепер все се зникло; чумацтво — натурально — не встояло проти залізниці; малоземелля знівечило садівництво і пчільництво. До того ж великі не в міру податки, темнота і брак впливу людей освічених. А через все оце сучасна маса народна страшенно бідує всіма сторонами свого матеріального і духово-морального побуту.
З півночі на південь повіту плине річка Гнилий Тікич, приймаючи чимало невеличких допливів: Шполу, Полівку, Посоховату, Вільшану і інші. Взагалі місцевість повіту, /28/ найпаче тепер, коли лісів нема, не маючи характеру лісового, не набрала і характеру чисто степового; хоч і зустрінете степову розкішну рівнину, заслану зелено-оксамитовим килимом, але вона не велика, і глянь: впирається вона в гору, колись покриту було віковічним гаєм! Зустрінете гарну долину між горбами, а за нею зараз байрак, підперезаний веселим гайком. Така різноманітність надає обширу характер країни, середньої між степовою і лісовою. Не почуєте тут того потужного стогону, що під час бурі реве в лісі; нема і того невблаганного приголомшування пустелі, яким дише степ влітку під час спеки; тут усе: і густа блакить неба, і зелений або жовто-золотий килим поля, і гомін гаїв, і журливий та сумний вид могил, і тиха течія річок, і скляний поверх ставів мають вдачу тиху, привітну, м’яку, що не тільки не дратує дух, не озвірює чоловіка, а лащить серце пестощами нені доброї, ніжної, гріє його теплом кохання, наливає в душу того ліризму, що вабить до життя спокійного, до волі та до згоди і братолюбія між людьми. Найбільшою красою видається північно-східний куток Звенигородського повіту. Тут навкруги містечок Вільшаної та Лисянки порозкидалися густі та людяні села. Колись, було, вони тонули в густій сутіні темних лісів та прегарних садів. Краса природи, мабуть, перш за все сприяла тому, що в сьому кутку, як і в сусідньому з ним кутку Каневського повіту, пишалося колись малярство, найпаче між духовенством: ледві чи було таке село, щоб не було там свого маляра. Тепер за останні роки тут і малярство підупало. З сього кутка, опріч добрих художників, як Сошенко, Превлоцький і інші, вийшов не один письменник, не один учений, перейнятий ідеєю свідомої глибокої національної любові до України 38.
Так от в сьому хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту є двоє сіл: Моринці і Кирилівка 39, яких до віку вічного не забуде український народ:
38 Петро Гулак-Артемовський, Петро і Феофан Лебединці, Іван Нечуй-Левицький і ін.
39 Моринці лежать трохи що не біля самої межі Каневського повіту; Кирилівка — трохи на південь, за 6 — 7 кілометрів від Моринець. Осажено оці села не пізніш XVII віку; бо відомо, що р. 1730 в Моринцях було вже 30 дворів посполитих, а в Кирилівці р. 1741 було 130 хат посполитих і 900 людності. Запевне відомо теж, що в обох селах в першій половині XVIII в. були церкви греко-католицької релігії, в обох во ім’я св. Івана Богослова. З початку віку XVIII Кирилівка і Моринці входили в склад величезного ключа Вільшанського маєтностей хорунжини коронної княгині Яблоновської, потім маєтності ті перейшли до відомого в історії /29/ Катерини II Потьомкіна, а від його — до Василя Енгельгардта, що доживав віку і вмер у Вільшаній. Після його Вільшану, Кирилівку і Моринці одідичив нажирований син його Павло Енгельгардт. Перегодом маєтності Енгельгардта, невідомо мені якою стежкою, перейшли до рук польського пана Еразма Фльоровського (Фльорковського. — Ред.). Останній під кінець рр. 60 збанкротовав, добра його пішли на ліцитащю Кирилівку придбав Микола Терещенко, а Моринці графиня Браницька. Нині в Кирилівці більш 4, а в Моринцях більш 3½ т[ис]. людності. В обох селах церкви і школи, але школи, звісно, мовою не народною, а чужою.
Треба зауважити, що, опріч Вільшаної, недалеко від Кирилівки і знаменита Лисянка та й інші села, де р. 1768 гуляли гайдамаки. В Лисянці хозяйновали ватаги Романченка, Богуна, Джурджі і інші. Трохи далі в сусідніх селах навкруги Кирилівки гуляли ватаги Носа і інші.
доки житиме на світі українське слово, доки лунатиме українська пісня, доти Моринці і Кирилівка стоятимуть перед очима історії відродження українського письменства і національно-культурного життя нашого, бо ймення сих сіл навіки нероз’єднано зрослися з йменням генія українського слова Тараса Шевченка, що [став] на сторожі біля нашої національності.
Кирилівка і Моринці належали до маєтностей Енгельгардта. Між кирилівськими крепаками його з початку XIX віку була родина посполитого Івана і жінки його Марти Шевченків-Грушівських 40.