— Куди поїдемо? — спитав Ґотанда і зиркнув на мене. — Я думаю, краще туди, де не попадуться нам ділові люди з "Ролексами", де можна спокійно поговорити й нормально попоїсти, чи не так?
Нічого не відповідаючи, я неуважно розглядав навколишній міський краєвид. Покрутившись по місту з півгодини, Ґотанда здався.
— От чорт, ніщо не спадає на думку, — сказав він, зітхнувши. — А ти не можеш згадати підходящого місця?
— Ні, не можу, — відповів я. Справді, я таки нічого не міг згадати. Голова ще не підключилась як слід до дійсності.
— Гаразд! Тоді спробуємо від протилежного, — виразно заявив він радісним тоном.
— Як це — "від протилежного"?
— Поїдемо в найгамірніший заклад. І там удвох зможемо спокійно поговорити, чи не так?
— Непогана ідея, але… Куди, наприклад?
— У "Шейкіз", — запропонував він. Якщо ти не проти піци.
— Та ні, не проти. Піца мені подобається. А ти не зіпсуєш собі репутації?
Ґотанда безсило всміхнувся. Усмішкою, схожою на останній промінь світла, що пробився крізь листя дерев літнього надвечір'я.
— А коли востаннє ти бачив яку-небудь знаменитість у "Шейкіз"?
Як завжди наприкінці тижня, в піцерії було гамірно й людно. Джазовий оркестр — усі музиканти у смугастих сорочках — виконував "Tiger Rag" у стилі диксиленд серед галасу сп'янілого від пива гурту студентів. У залі панувала напівтемрява, ніхто не звертав на нас уваги. У повітрі плив духмяний запах смаженої страви. Ми замовили піцу, купили пива й сіли в найдальшому кутку за столик під крикливою лампою у стилі тіфані.
— А що я казав? Бачиш, яка затишна й заспокійлива атмосфера, — мовив Ґотанда.
— Ага, — погодився я. Справді, розмова начебто заводилася легко.
Ми випили пива й закусили гарячою, щойно підсмаженою піцою. Я давно не відчував такої порожнечі в шлунку. Хоча я не дуже охочий до піци, але, відкусивши один шматок, уже не уявляв собі, що у світі є щось смачніше за неї. Мабуть, дався взнаки голод. Абсолютно ні про що не думаючи, ми обидва мовчки дудлили пиво й наминали піцу. Впоравшись із нею, взяли ще пива.
— Смакота! — сказав Ґотанда. — А знаєш, я вже три дні підряд думав про піцу. Навіть уві сні її бачив. Як вона підсмажується й шкварчить. Уві сні не спускав із неї очей. От такий сон. Без початку й без кінця. Цікаво, як би Юнґ[63] його витлумачив? Сам я трактую це так: "Я хочу їсти піцу". А ти як думаєш? До речі, яка в тебе справа?
"Ну, от пора…" — подумав я. Але почати розмову на задуману тему не зміг. Ґотанда сидів розслаблений і, здавалося, втішався приємним вечором. Милуючись невинною усмішкою на його устах, я відчував, що слова в горлі застряли. "Нічого не вийде, — подумав я. — Зараз не зможу. Радше я зроблю це пізніше…"
— Як тобі живеться? — спитав я. І, похопившись подумав: "Гей, не можна постійно так відкладати". Та я не міг себе пересилити. Не зумів почати. Ніяк. — Як робота? Як дружина?
— Робота — як завжди, — відповів він, криво посміхаючись. — Як завжди. Роботи, якої хочу, нема. А яка не до вподоби — хоч греблю гати. Як лавина, накочується. Я щосили кричу — а ніхто не чує. Аж горло надриваю. А дружина… Дивна річ: давно з нею розлучився, а все дружиною називаю… Відтоді ми з нею лише один раз зустрічалися. Слухай, ти коли-небудь спав із жінкою в мотелі або в лав-готелі[64]?
— Та ні… Майже ніколи.
Ґотанда похитав головою.
— Дивна це штука… Якщо довго там перебуваєш — втомлюєшся. У кімнаті — цілковита темрява. Вікна щільно запнуті. Бо номер призначений для любощів. І вікна там не потрібні. Як і світло. Коротко кажучи, досить тільки ванни та ліжка. А ще — тихої музики, телевізора й холодильника. Якщо бути реалістом, лише того, без чого не можна обійтися. Нічого й казати, зручне місце для інтимної зустрічі. От я там і люблюсь із дружиною. Люблюсь як треба. З нею мені чудово! Знімається напруження, обом весело. Ніжність з'являється. Як скінчимо любощі — обіймаємося, поки знову не захочеться. Тільки світла в кімнаті бракує. Враження таке, ніби ти в герметично закритому контейнері. Усе якесь штучне. Воно мені зовсім не до душі, повір. Та, на жаль, лише там я можу зустрітись із дружиною.
Ґотанда надпив пива й витер паперовою серветкою губи.
— У своє помешкання я її привести не можу. Миттю журналісти вистежать. Якби так зробив, вони відразу рознюхали б. Не знаю, як це їм вдається, та це факт. Подорожувати разом також не можемо — викроїти стільки часу не вдається. Та найголовніше — хоч куди б ми поїхали, нас відразу впізнають. Бо для декого наше особисте життя — як роздрібний товар. Тож виходить, що мені нема куди податися, крім якогось дешевенького мотелю. Ось таке моє життя… — Запнувшись, Ґотанда глянув на мене. І всміхнувся. — От бачиш, я знову тобі жаліюся.
— Та нічого. Можеш говорити, що тобі хочеться. А я послухаю. Бо сьогодні мені приємніше слухати, ніж говорити.
— Е ні, не тільки сьогодні. Ти завжди вислуховуєш мої скарги. А я твоїх — ніколи. Взагалі, на світі мало людей, здатних когось іншого слухати. Всім хочеться говорити. Хоча й нема чого. Я один із них.
Джазовий оркестр заграв "Hello, Dolly". Якийсь час ми прислухалися до музики.
— Піци більше не хочеш? — спитав мене Ґотанда. — Ще по половинці вдвох з'їмо, чи не так? Чортзна-чому я сьогодні страшно голодний.
— Замовляй. Я також іще не наївся.
Ґотанда підійшов до прилавка й замовив піцу з анчоусами. А коли вона підсмажилася, ми її мовчки ум'яли — кожен свою половину. Студентський гурт усе ще натужно горлав. Незабаром оркестр закінчив останню композицію. Зачохливши банджо, трубу й тромбон, музиканти пішли, й на сцені залишилося тільки піаніно.
Упоравшись із піцою, ми якийсь час мовчки дивилися на спорожнілу сцену. Музика скінчилась — і людські голоси залунали на диво твердо. З невиразною твердістю. М'які за своєю природою, вони здавалися твердими, але, наблизившись до мене, легко розбивались. Їхні хвилі розгойдували мою свідомість. Повільно накочувались, ударяли мені в голову — і відступали назад. І так раз за разом. Поки я прислухався до шуму цих хвиль, моя свідомість відлітала кудись далеко-далеко. Далекі хвилі билися об далеку свідомість.
— Навіщо ти вбив Кікі? — запитав я Ґотанду. Я не збирався його питати. Слова самі раптом зірвалися з язика.