Переодягнувшись, у кімнату зайшла Юкі.
— Гей, їдьмо! — озвалася вона.
Я підвівся і сказав Аме, що мені пора від'їжджати. Та Аме нічого не почула.
— Гей, мамо! Ми їдемо! — вигукнула Юкі.
Аме глянула на нас, кивнула. І закурила нову сигарету.
— Я трохи покатаюся. Вечеряй без мене, — сказала Юкі.
Ми залишили незворушну Аме на дивані й вийшли з дому. В цьому домі, здавалося, ще залишався дух Діка Норта. Як і в мені. Я добре пам'ятав його справді здивований усміх, коли я запитав його, чи він допомагає собі ногою, щоб різати хліб.
"От дивний чоловік!" — подумав я. Навіть став живішим після смерті.
37
Таким от чином я зустрічався з Юкі кілька разів. Точніше — тричі. Здавалося, що від життя з матір'ю в горах Хаконе вона не відчувала особливої радості. Воно її не тішило, але й не викликало відрази. Не мала вона також надмірного бажання доглядати маму, яка по смерті приятеля залишилася сама-одна в пригніченому стані. Випадковим вітром Юкі занесло туди, в той дім, у якому вона жила, байдужа до всього, що відбувалося навколо.
І лише тоді, коли зустрічалася зі мною, вона трохи оживала. Потроху почала відповідати на жарти, в її голосі вчувалася колишня зухвалість і непокірність. Та тільки-но дівчина поверталася в Хаконе — її настрій згасав. Голос слабкішав, погляд байдужів. Вона скидалася на планету, що заради збереження енергії почала зменшувати швидкість обертання навколо власної осі.
— Послухай… А може, краще тобі знову пожити самій у Токіо? — запитав я. — Для зміни вражень. Недовго, дні три-чотири. Від нової обстановки тільки користь буде. Бо в Хаконе ти начебто занепадаєш духом. Здаєшся зовсім іншою людиною — не такою, як колись на Гаваях.
— Нічого не вдієш, — відповіла Юкі. — Я добре розумію, про що ви… Але зараз такий час. Хоч би де я зараз жила — буде те саме.
— Тому, що по смерті Діка Норта мати опинилася в такому стані?
— Ага… І це також… Але, гадаю, не тільки це. Нічого не вирішиться, якщо я поїду від мами. Моїх сил на це не вистачить. Як би це сказати… Врешті-решт так склалося. Розташування зірок на небі стало несприятливим чи що? Хоч би де я була, хоч би що робила — нічого не зміниться. Нема тісного зв'язку між тілом і головою.
Ми лежали на березі й дивилися на море. Теплуватий вітерець погойдував травою, що купками росла серед піску.
— Розташування зірок, — сказав я.
— Розташування зірок, — повторила Юкі, злегка всміхнувшись. — Воно справді-таки стало несприятливим. Ми з мамою налаштовані на одну й ту саму хвилю. Як я вже казала: коли мама весела — я радію, коли чимось пригнічена — я стаю сама не своя. Не знаю, хто кого за собою тягне. Я — маму, чи мама — мене. Так чи інакше, ми одна з одною чимось пов'язані. Незалежно від того, живемо разом чи окремо.
— Пов'язані?
— Так, психологічно пов'язані, — сказала Юкі. — Іноді мені це не подобається, і я опираюсь. А іноді так утомлююся, що махаю на все рукою. І як би це сказати… сама себе не можу контролювати. Здається, ніби якась могутня зовнішня сила мною водить, мов лялькою. І тоді я вже не розумію, де — я, а де — не я. А тому до всього байдужію. Хочеться все повикидати. З мене досить. "Я ще дитина!" — охота закричати й заховатися в кутку кімнати…
Надвечір я відвозив її до Хаконе і повертався в Токіо. Аме запрошувала мене повечеряти з ними разом, але я завжди відмовлявся. Розумів, що це нечемно, але сидіти з ними обома за одним столом було б просто нестерпно. Я уявляв собі неприємне видовище. Мати із сонними очима й незворушна дочка. Дух покійника. Важке повітря. Дві особи — одна з них впливає, а інша зазнає впливу. Глибока тиша. Вечір без жодного звуку. Від самої думки про це в серці хололо. Чаювання у Божевільного Капелюшника з "Аліси в Країні Чудес" — щось набагато краще. Там хоч усе рухалося, хай навіть по-абсурдному.
Я повертався до Токіо під звуки старого рок-н-ролу, вдома, потягуючи пиво, готував вечерю і спокійнісінько, з насолодою з'їдав її наодинці.
* * *
Під час зустрічей ми нічого особливого не робили. Слухаючи музику, роз'їжджали на автомобілі, розлігшись на морському березі, знічев'я розглядали хмари, їли морозиво в готелі "Фудзія", каталися на човні по озеру Асіноко. За тихими розмовами ми гаяли час і стежили за тим, як минають дні за днями. "Геть-чисто як пенсіонери", — подумав я.
Одного дня Юкі сказала, що хотіла б подивитися кіно. Я спустився з гір до Одавари, купив газету й подивився, що йде в кінотеатрах, але нічого цікавого не виявив. І тільки в кінотеатрі повторного фільму показували "Нерозділене кохання" з Ґотандою. Я розповів, що Ґотанда — мій колишній однокласник у середній школі, з яким я й досі іноді зустрічаюсь, і Юкі, видно, зацікавилася.
— А ви цей фільм бачили?
— Бачив, — відповів я. Одначе, звісно, промовчав, скільки разів. Бо якби сказав, то довелося б пояснювати причину.
— Цікавий? — спитала Юкі.
— Нудний, — миттю відповів я. — Нікудишній. М'яко кажучи, марна трата плівки.
— А що каже ваш друг про той фільм?
— Каже — нікудишній, марна трата плівки, — засміявся я. — Якщо самі актори так про фільм відгукуються, то, очевидно, справа кепська.
— Та я хочу подивитися.
— Гаразд, ходімо.
— А ви не проти? Ви ж удруге, мабуть, не захочете дивитися.
— Та нічого. Все одно нема чого робити. Особливої шкоди від нього не буде, — сказав я. — Бо такий фільм не може зашкодити.
Я подзвонив у кінотеатр і дізнався, коли починається "Нерозділене кохання". До сеансу ми згаяли час у зоопарку на території місцевого замку. Напевне, ніде у світі, крім Одавари, немає такого міста, де на території стародавнього замку розміщувався б зоопарк. Що й казати, дивне місто. Здебільшого ми розглядали мавп. Спостерігати їх не набридає. Бо, мабуть, їхня зграя нагадує людське суспільство. Є серед мавп свої тишки. Є свої нахаби. Є свої забіяки. Добре вгодований самець, умостившись на пагорку, зверхньо дивився навколо себе, та в його очах прозирав страх і підозра. Справді огидне створіння. "Що треба зробити, щоб стати таким товстим, похмурим та відразливим?" — дивувався я. Та, ясна річ, не у мавп же про це питати.
Опівдні цього будня кінотеатр, звісно, пустував. Крісла були твердими, в залі пахло, мов у стінній шафі. Перед сеансом я купив Юкі плитку шоколаду. Сам також збирався щось з'їсти, але, на жаль, у кіоску не побачив нічого, що могло б розбудити мій апетит. Молода продавщиця теж не спішила що-небудь пропонувати. А тому я задовольнився одним шматком шоколаду Юкі. Таких ласощів я не куштував, напевне, майже рік. Коли я так сказав, Юкі здивувалася: "Ого! Ви що, не любите шоколаду?!"