— Та не бійся! Це ж рибалки! Люди тверді і вірні. Козаки, одним словом. — І козаки, матінко, бувають різні. От за нами й гонять саме козаки…
— Та то ж панські козаки! А в нас козаки правильні, людські.
— Ні, матінко, немає в нас час. Та й крига товстенна, хіба не так?
— Твоя правда, синку. Та не поспішайте одні йти…
Тимко, грузнучи в незайманому снігу, поспішив по гребеневі гори, щоб швидше дістатись до битого шляху. А там сліди пропадуть. На затоптанім твердім снігу сліди читати важко. Але на заваді став терновий кущ. Та такий рясний, такий обсипаний сизими промерзлими ягодами, що не було ніяких сил утриматись. Так хотілось солодкого, просто трусило всього.
Рукавицею притримував гілочки, а лівицею оббирав рясні ягоди. Одну в рота, жменю до торби.
Сороку він витяг з-за пазухи і посадовив на кущ. Сорока теж заходилась коло тернин.
А малий відігравав у роті промерзлу ягоду, а потім висмоктував її пресолодку запашну м'якоть.
Згадав дідову пасіку, і, як не стримувався, а заплакав на повен голос.
Аж сорока скрикнула і знялась вгору. Покружила, крекчучи, над кущами, та й спустилась хлопцеві на плече. І почала потихеньку кінчиком дзьоба перебирати за вухом пасма його русявого волосся.
З повнісінькою торбою, аж його набік перехилило, хлопчик рушив подалі від Дніпра, від цієї сатанинської опарини, від п'яних роз'юшених людоловів. Йому було соромно, що він плаче, але він нічого не міг поробити — плакалось — і все! Йому стало страшно, що Батько дізнається, що він плакав і буде сварити. Він вирішив, що не брехатиме, чи було страшно, і чи не плакав. Але сам про це не розповість. Тільки якщо Батько спитає.
Він потроху заспокоювався і, смакуючи мерзлими тернинами, поспішив до тих пагорбів, за якими шлях на ярмарок.
2. ВЕДМЕЖІ ЗАБАВИ
Тимко поспішав вийти на широкий наїжджений шлях, щоб його сліди загубились у чужих слідах.
Він спробував спуститись у долину. Але сніг там лежав глибокий. Сніг пов'язував його рухи, забивався у халяви.
Тоді він знову подерся вгору.
Що вже проминув полудень, і пройшов час обіду, Тимко відчув по голоду.
Спинився біля заростей тернини. Обережно протисся в затишок між колючими нагонами. Присів навпочіпки на товстому шарі побурілої трави.
Вийняв з-за пазухи своє ледачу сороку. Вона струсонула пом'ятим пір'ям і злетіла на гілку, і там вже заходилася чепуритись.
А хлопчик видобув з глибини торби, з-під пістолів і старих онучок масну ганчірку із шматом, власне, кавалком жовтого нутряного сала і окраєць житнього хліба. Сало, хоч і без шкоринки, гірчило, однак так пішло, що Тимко ледь утримався, щоб не з'їсти все і лишити на потім.
Сорока теж ласувала ягодами.
Коли він знов рушив, сорока політала-політала над ним, поскрекотіла та й спустилась йому на плече і почала пощипувати за вухо. Тоді він сховав її за пазуху.
Саме тоді підвів голову і побачив той заповітний гайок.
І хоч сніг був ще глибший, він поспішив униз в улоговину. А в улоговині неширока, добре натоптана дорога.
Та улоговина й вивела його в глибокий яр, в який сходились три яруги. І в кожному яру була добре витоптана зимова дорога. Та не те було головне, що тепер знав, яким шляхом він дістанеться ще до ночі на ярмарок.
Пригода була в тому, що просто — чи на діжці, чи на козубі — сидів чоловік у довгополім подертім кожусі. Він тримав у руці кінець ланцюга. Другий кінець був припнутий до обручки на шиї здоровенного волохатого ведмедя. Ведмідь метеляв головою, а чоловік знімав із себе чи то шапку, чи то рудий клобук, і бив ним об сніг і щось кляв. Потім натягав на голову і знов бив об дорогу.
Тимко пересунув торбу за спину, щоб було легше бігти, і кинувся вперед повз цих небезпечних незнайомців.
Коли малий вже побіг до свого шляху, незнайомий заброда побачив його.
Він впав на коліна, скинув угору руки і заволав:
— Хрістом Богом молю!.. Укажі дорогу на ярмарок!..
Та й почав кланятись і хреститись.
Боковим зором Тимко побачив, що ведмідь здибився і щосили кланяється, ніби теж просить показати дорогу на ярмарок. Малий спинився. Бо згадав, що Батько оповідав про московських ведмежих поводирів. Вони ніби такі вправні, що сам цар їх бере на забаву у свої палати.
— Ей, малой! Да ти не боісь! Звєрьто наш смірной. Стань да расскажі, как єнтот ярмарак… пройтіть?
Чоловік сказав якесь таке слово: чи то "бобаний", чи то "лопаний ярмарок". Ну, коротше кажучи, Тимко не добрав.
Він не підійшов до ведмежатника, але й не втік.
— Дядьку, ви ото за мною йдіть слідом. Я оце якраз іду на ярмарок.
Чоловік широко перехрестився і полегшено зітхнув. Піднявся і, всунувши руки в лямки, вправно примостив собі на спині мов цілу скриню. Ведмідь потупцював трошки і опустився на всі чотири.
— Ну, гойда! — Скрикнув странній і широко ступив за Тимком. Від того "гойда" малому стало страшно, і він аж здригнувся всім тілом.
— Ти чавойто іспужался, малєц? А? Аль я что сказал?
— Дядьку! А ви не опришник? — Сторожко поцікавився Тимко.
— Да атколь ти такіє слова знаєш?
— А мій Батько ходив у Москву і там бачив, як там опришники людей мордували.
— Тссс! Опрічнікі ето тєпєрь царская тайна. Таперіча наш благой царь, многая єму лєта, заказал і говоріть, і вспамінать. Однім словом — царская тайна… Чего било, таво нєт… Бил туман, да сошел… а кто хотя слово скажет — язик вирвут. У нас мілок, царь Грозний, многая єму лєта, свой православний. Порядок бдіт строго. Коль чьо нє так — на дибу! На кол! Глаз виколоть! Язик вирвать! І нєтуть разніци, кто ти єсть: князь, боярін аль холоп! Цаарь…
Ведмежатник підняв пальця вгору, ніби говорячи: "Он воно як!" Малий поспішав по твердому натоптаному снігу. А за ним просто біг ведмідь і тягнув чолов'ягу за ланцюг.
— Да постой ти, малєц. Нє гоні лошадей.
— Та боюсь я його. Він он як сопе, аж харчить… Ще порве!
— Вот глупєц! Ето Марьванна, наша корміліца, слєпєнькая она. Только нюх у нєє отмєнний. Чуєт, что у тєбя в котомкє чтото сладкоє, вот она за тобой і бєжіт!
— Та я тернових ягід назбирав.
— Так угості Марьванну. Она тебе спляшет.
— Що то таке "спляшет"?
— Вот чудак! Ето значіт станцуєт.
Вони спинились. Тимко набрав повні жмені тернових ягід. І простягнув поводиреві ведмедиці.