— Ах! Ата, ти не розумієш мене, ти вже не в силі відчути того, що накипіло в моєму серці. При всій славі та блиску святої ложниці царя, хай Сет випоре кишки Птахготепа, а тіло потопить у череві крокодила, щоб йому не було ні гробу, ні спокою, ні життя, ні смерті! Най викине його нут-пар — царство блаженних — на жовту пустиню між шакалів, гієн та стерв'ятників і не буде йому милосердя, як мені нема і не буде щастя!
Потемніло лице дівчини, рученята затисну лися судорожно, блиснули зуби з-під коралових губ, засвітились очі.
Ата не відповіла нічого. Вона руками закрила лице і звільна підійшла до святині. Хто знає, може, й вона відчула печаль дівчини та зрозуміла ціну щастя, яке приносить вечір у хату фелаха-хлібороба?..
Тим часом щезли рештки сутіні, сонячне світло залило всі закутини саду та святині і збудило стомлені та приспані оргією пари. На подвір'ї почався також рух, а захриплі голоси сардинців долітали аж у глибину святих садів.
Здригнулася дівчина і побігла геть над ріку, де не сподівалась кого-небудь зустріти. Подих вітру розвіяв її блискуче волосся, а легкий піт виступив на оксамитне тіло.
Швидкий біг змусив її забути на хвилину про горе. Відраза до всього, що діялося там, у святині, перемогла біль. Коли побачила під деревами сховану альтанку, аж підскочила з радості і подалася туди. Вбігла між сповиті виноградом стовпці, але ось раптом закричала, наче там, у сутіні альтанки, лежав крокодил або піскова змія.
Їй назустріч піднявся з лавочки високий, білявий красунь Евмахос. Він підтримав зблідлу від переляку дівчину і посадив її на лавочці, а опісля подав їй чарку вина. Коли його рука доторкнулася до теплого, вогкого від поту тіла чудової дівчини, потемніло і йому в очах. Здавалося, він схопить її зараз та погасить спрагу любові, яку тільки довели до краю безсоння та близькість оргії. В нього задрижали ноги, зціпилися зуби, кров хвилею вдарила до мозку... Але Ксант стримався, відвернувшись ввд квітки, — ще ніколи в житті не витримував він такої важкої боротьби, — і вгамувався.
— Що тобі, дитино? — спитав якимсь дивним, просто не своїм голосом. — Відкіля ти, як твоє ім'я?
А дівчина тим часом опритомніла, випила трохи вина й заспокоїлася. Вона з цікавістю дивилась на високу постать Евмахоса в блискучому шоломі та чересі.
— Я Герзет, — сказала, — мене жерці взяли до храму Гатори, щоб віддати фараонові, а я боюся сього, бо воно погане.
Важко піднялися груди полковника. Ось безсмертні боги встерегли його від найстрашніших злочинів, які тільки знав Єгипет. Слава їм за те й подяка!
"Я так і гадав, що се з неба зійшла богиня Пібасту в розквіті молодечої краси, щоб ощасливити найбільшого між смертними, тому й не скористався я з твоєї слабості, самоцвіте! Не мені зацвіло твоє личко, не мене обійме твоє з променів сонця зіткане тіло, не зігріє подих палких грудей. Горе мені!"
Лице Евмахоса стягнув біль, а в очах блиснули сльози.
Йому раптом захотілося плакати та кричати зі злості і невгамовного бажання, яке з невимовною силою вмить опанувало його єство. А вона?.. Чимраз цікавіше приглядалися її великі чорні очі до незнайомого воїна.
— Ти гарний, чужинцеї Я ще не бачила такого гарного мужа, хоча у мого батька бували і фінікійці, і шардани, і гебри, і лібійці. Ти якийсь інший. Не такий навіть, як наш вічно живучий фараон.
Раптом зірвалася й плеснула в долоні.
— Гаторої — скрикнула голосом розпещеної дитини. — Чому сей чужинець не фараон? Я б тоді не боялася вечора...
Одним скоком опинився Евмахос біля неї, та не встиг він обняти Герзет, як почулися на стежці кроки. То був Лазій, який приніс наказ вертатися у табір.
Герзет розплакалася.
— Прощай, чужинцеї — сказала. — Ти один на всьому світі подобався мені, тебе одного не боюся. Ах, рятуй мене, як можеш! Мій батько живе на Абарійському передмісті і називається Нана. Прощай!
Побігла. Довго дивився за нею Лазій, а далі помітив зміну у вигляді товариша.
— Що се за дівчина? — спитав. — Що з тобою, Ксанте? Певно, ковтнув лишню чарку й вино розібрало тебе. Але то пусте! Підемо у табір, виспимося. Ходім!
Евмахос не відповів ні слова. Він дивився невідривне туди, де зникла за кущами Герзет. Він раз у раз хапався руками за лице, наче осліплений сонцем. Коли ж Лазій почав його тягнути за собою силою, він звільна звернув на нього погляд сонних очей, а по хвилині пішов за ним.
— Лазію! — прошепотів. — Якщо те правда, що кожному вже зроду написана доля, то я клянуся богами дня і ночі, сього і того світу, що або Герзет увійде у моє ложе та займе місце у моєму шатрі, або стерв'ятники порозтягають мої кості по пісках сих богами проклятих пустинь!..
Лазій остовпів.
— Ось куди воно!— сказав і з подивом глянув на полковника. Годі було, одначе, дещо більше сказати, бо саме підійшов до них той самий жрець, який минулого вечора прохав їх не доторкатися до танечниць богині.
— Сехмет, левиця пустині, рада, що чужинці не забрали з лігвища діток великої богині, не покаляли нечистим своїм тілом, а за послух та покору дарує тобі ось се! — сказав і вручив Евмахосові темну скриньку з символом богині Га-тори наверху.
— Я до твоїх послуг, святий отче! — докинув Лазій поспішно, який боявся, що в Евмахоса вирветься якесь необережне слово або запитання. — Бачиш, що й чужинець уміє як слід шанувати святощі Єгипту, і то не зі страху, а з прихильності до ваших богів.
— Благо вам, якщо так є, і знайте те, що устами Єгипту є ми, жерці!
— Чи тільки устами? — спитав їдко Лазій, одначе жрець не чув уже його слів. Швидким кроком пішов давати розпорядження до вечірнього свята, у якому мали брати участь фараон і Герзет.
АВАРІС
Абарійським називалось передмістя Пібаста, яке лежало біля дороги до Абаріса в одному з головних гирл Нілу. Шлях сей ішов високим насипом, якого ніколи не досягала повінь. Ним дуже часто рухались війська на східні рубежі держави. Зустрічалися на ньому каравани купців, пастухів. День і ніч у всі пори року снували по ньому люди, а тому й на Абарійському передмісті не завмирало життя ні на хвилину. Коротко називали його також Абарісом, бо тут збиралося все, що мало який-небудь зв'язок з абарійським шляхом. Біля міста Гошем (Факуша) ділився шлях на два рукави. Один ішов далі правим берегом Нілу, другий повертав на північ, переходив через ріку і прямував до Таніса, давньої столиці Шасу (Гіксосів). Туди заїздили особливо радо фінікійські кораблі, бо в Танісі був осередок сірійсько-арабських поселенців та торгівлі з Азією.