Талан

Сторінка 10 з 23

Старицький Михайло

Л у ч и ц ь к а. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе і бездольне в нас серце: і образи дарує, і все нудиться за минулим... Ой, що мені з цим катом (на серце) чинити?!

К в і т к а. Марусе! (Притягаючи її стан).

Л у ч и ц ь к а. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б мені хто поміг вас з пам'яті викинути, я б щаслива була!

К в і т к а (обійма її), Марусе! Квіточко!

В И Х І Д ХІІ

Ті ж і Антипов.

А н т и п о в (за дверима). Можно войти?

Л у ч и ц ь к а (виривається, зрадівши). Можно, можно.

К в і т к а. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?

Л у ч и ц ь к а. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай...

К в і т к а. А, так кінець!

Лучицька скрикнула, а він зупинився як вкопаний.

А н т и п о в (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре... я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему).

Л у ч и ц ь к а (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто... неможется... простудилась... у нас сквозняки...

А н т и п о в. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр... Да! Но ничего особенного?

Л у ч и ц ь к а. А вы уже готовы были предполагать... нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квітку).

А н т и п о в. Нет, honni solt, qui mal y pense! Но ведь на сцене возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому вас и прошу: бросьте зту сцену, переходите на столичную; там ваш талант развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при однообразии ролей, он заглохнет... Верьте моей искренности, дорогая Марья Ивановна, — я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль увидеть ваш ранний закат... А он неизбежен, — зто сила вещей.

Квітка поривається вийти; але під час репліки пішов непомітно в спальню.

Л у ч и ц ь к а. Может бьгть, не знаю... Но здесь меня любят, а всякая любовь есть эгоизм... да еще какой! (Побачила, що Квітки нема). Где это Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить... Странно... Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась... Да, так любовь — эгоизм...

А н т и п о в. Вы правы, но от этого вам не легче...

Л у ч и ц ь к а (все більш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм — неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбік). Куди б він дівся?.. (Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы и делает его забавою чужой воли...

А н т и п о в. Вы очень зкзальтированны... У вас, вероятно, жар... Да, да! Знаєте что? Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и письма, и, наконец, сам с вами поеду...

Л у ч и ц ь к а (тисне йому руку). Спасибі! Щире наше спасибі за ваше участие... (Прислухається). Но я туда не гожусь... (Вбік). Ні, се щось так... (Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым!

Чути стук.

Ай! БожеЕ!

А н т и п о в. Что с вами?

Л у ч и ц ь к а. Выстрел?

А н т и п о в. Что вы? То хлопнула дверь.

Л у ч и ц ь к а. Правда?

А н т и п о в. Верьте!

Л у ч и ц ь к а. Видите ли, как у меня расстроены нервы! (Вгамувавшись). Да, для той сцены нужно будет все моє родное забыть и переродиться... Здесь я — оригинал, а там буду копией, и плохой: там нужна школа...

А н т и п о в. Нет, нет и нет! Вы не простой, заурядный талант, который на помочах водят, вы гений. Это я говорю вам без лести! А для гения школа не нужна...

Л у ч и ц ь к а (з хвилюванням і навіть сльозами в голосі), Полноте, какой я гений? Гений єсть сила, могучая, властная, гений верит в себя и в себе удовлетворение жизни находит; для него все прочие терзания страсти ничтожны, он выше их всех! А я... Андрей Витальевич, я, должно быть, и не талант даже...

А н т и п о в. Что вы? Что вы? Откуда такая мрач-ность и недоверие к себе?

Л у ч и ц ь к а. Не знаю... А я только не дорожу своим призванием... И брошу, кажется, сцену...

А н т и п о в. Вы с ума сошли? Это было бы преступлением, ужасающим... У вас инфлюэнца, решительно инфлюэнца.

В И Х І Д ХІІІ

Ті ж і Палажка.

Л у ч и ц ь к а (няні, що ввійшла). Не бачили Антона Павловича?

П а л а ж к а. Ні, не виходив.

Л у ч и ц ь к а. А поглядіть.

Палажка виходить.

А н т и п о в. Вы встревожены?

Л у ч и ц ь к а. Нет, просто интересно... Сльшите, какая беготня?

А н т и п о в. Поезд пришел... Пассажиры...

Л у ч и ц ь к а. Видите ли, куда я гожусь? (Встає). Нужно лечь...

А н т и п о в. Отдохните, отдохните... Вы расстроены, потрясены... Оправляйтесь; без вас торичеллиева пустота...

Л у ч и ц ь к а. Вы преувеличиваете... А Квятковская?

А н т и п о в. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество... просто жалка...

Л у ч и ц ь к а. Я искренне ее считаю талантом... Да и вы ж сами что писали о ней... Даже во вчерашнем номере?

А н т и п о в. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения... Нас между строк читайте...

Л у ч и ц ь к а (прислухається). Нет, шум...

А н т и п о в. У вас, дорогая, галлюцинация слуха... (Цілує руку). Я пришлю доктора. (Виходить).

Л у ч и ц ь к а. Ух, насилу!.. Мало не зомліла. (Па-дає в крісло). Як тяжко перемагати себе... Я мов отерпла... (Тре собі лоба). Треба... нагло чогось... (Схоплюється). Як божевільний вискочив... а я сиджу! Побігти, розпитать, розшукать... (Бере шляпу, платок, але все падає з рук). Несила... впаду... (Хапається за крісло і повернулась). Ай! (Побачивши, в дверях Квітку). Ви?! Живі?! Як я вимучилась! (Нервово ридає).

К в і т к а (бере її за руку). Марусе! Сльози? Тобі жаль мене?

Л у ч и ц ь к а. Ах, як жаль!..

К в і т к а (обнімає). Моя! Моя! Я захлинусь від щастя!

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Кінець панського парку. Направо гарненькі офіцини з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону справа ж садова мебіль. Посередині квітник. Наліво далі ідуть дві доріжки. Просто вглибині баркан з хвірткою; з-за неї видно село. Надвечір. З половини дії насувається хмара.

В И Х І Д І

Лучицька, Палажка і Гаша.

Л у ч и ц ь к а (вибирає квітки по клумбах для букета), Нема чого й вибрати. Що то за знак?" Посохли чи пропали?.. Яка досада: Антось так любить на столі квітки... Троянди ж були, гвоздички... і нема! Я так жалувала їх! Хто то?