Усе довкола ставало дедалі напруженішим, настороженим, тривожним... І знайомі селянські обличчя стали не такі, як завжди,— щось затаїлося в них, різко відмежувалося. Зустрічаючись, селяни, як і раніше, віталися з своїм паном, перші скидали шапки, але в очах їхніх Микола Петрович Лебединський бачив ледве прихований подив: "Як — ти ще не втік, пане? На що ж ти сподіваєшся ще?" І нечисленна прислуга, що жила з ними в маєтку не один рік, тепер, слухаючи розпорядження Миколи Петровича чи Софії Аркадіївни, наче прислухалася ще до якогось голосу, тільки їй чутного.
Темні листопадові ночі в цю першу революційну осінь здавалися ще темнішими, ще тягучішими й безнастанними. А коли опівночі над дальніми поміщицькими економіями здіймалися зловісні заграви, здіймалися тихо, без дзвону на сполох, без плачу й крику,— не тільки Софії Арка-діївни, а й Миколі Петровичу довго не спалося, вчувалися за вікнами чиїсь притишені підступні кроки, приглушений хижий посвист, наче там, за стіною, в непроглядній садовій пітьмі хтось заносив над головою гострого розбійницького ножа..
Ще з кінця літа дехто з далекоглядних їхніх знайомих поміщиків, бачачи, що діло на тонке пряде, подався до Полтави й Харкова, деякі прямували одразу до далекого Києва, а позавчора повз їхній хутір промчали, не заїхавши навіть, як то водилося раніше, сусіди по землі — Прищепіни, не такі вже й багаті та родовиті пани. Лиш Микола Петрович Лебединський нікуди не рипався й зовсім не збирався виїздити з свого насидженого, від батьків ще успадкованого хутора. Зовні він видавався навіть спокійним, немовби нічого особливого не сталося й ніщо йому серйозне не загрожує. Тільки уникав тепер ходити без крайньої потреби по селу, що починалося недалеко за його хутором, став убиратися простіше й перший раз за довгі роки не наважився цієї осені ганяти по спустілих полях зайців хортами. Не слід нерозважливо дратувати панськими витівками мужиків.
Своїх односельців він не боявся, перед ними можна було й далі лишатися поміщиком, паном, але по селу ходили, тепер уже не криючись, розлючені дезертири, що повтікали з фронту, на сільських сходках вихоплювались якісь наїжджі горлопани, що каламутили досі мирних селян,— оцього елемента треба було стерегтися. Через них завжди могли виникнути небажані, ба й небезпечні під таку колотнечу ексцеси.
— Ну, чого ми ждемо тут, Ніколи? Щоб прийшли й зарізали? — не раз боязко казала вночі Софія Аркадіївна, щільно притуляючись під ковдрою до чоловіка.— Чув же, що в Прохорівці з Добросельським зробили? Жах!..
Микола Петрович мимоволі зітхав, але намагався заспокоїти дружину:
— Не бійся, дурненька! Нас вони ніколи не зачеплять. І справді, розважав сам себе в думках Лебединський,
чого йому боятися мужиків? Хіба він якийсь аграрій, що володіє неозорними латифундіями і вже через те тільки ненависний селянам? Хто назове його жмикрутом-планта-тором, що вигнічує під час жнив останні соки з наймитів? Ні, він добре жив з мужичками! Не гребував бувати кумом у статечних господарів і не відмовляв бідноті позичати в неврожайний рік збіжжя на одробіток; охоче здавав мужикам в оренду частину землі поцінно й не дуже притискав, коли мужицьку худобу сам займав у шкоді. Він володів землею не заради сліпого зажерливого збагачення, як інші, а тільки щоб задовольнити свої й своєї сім'ї розумові та естетичні потреби. Не тільки в губернії, а й у Києві, куди він коли-не-коли наїздив провідати доньку, що вчилася в консерваторії, його знали всі антиквари й букіністи, його можна було зустріти на прем'єрах Київської соловцовської драми, на виставах в опері й на концертах у філармонії.
Що проти нього можуть мати довколишні селяни? Нічого! Він просто культурна людина на селі, а його маєток, чи, власне, хутір, то тільки маленький оазис культури взагалі й агрокультури зокрема серед темного українського села.
На його дружину, Софію Аркадіївну, селяни теж не мали підстав нарікати. Вона намагалася навіть просвіщати мужиків. Перемагаючи відразу до перемішаного запаху людського поту, житнього хліба й сириці, Софія Аркадіївна читала іноді на кухні дворовій челяді й наймитам тоненькі українські книжечки з серії "Народного читання", що придбала десь у Києві, й при кожній нагоді давала покоївці Теклі й куховарці Явдосі санітарно-гігієнічні поради. Щоправда, в Софії Аркадіївни, з її корсетами, шлейфами й вічними мігренями та звичкою тулити у фрази без потреби французькі слова, був занадто панський вигляд — Микола Петрович поруч неї здавався мало що не плебеєм,— та це не заважало їй і досі, хоч і літа були вже далеко не молоді, гратися в ентузіастку-народницю. Вона клопоталася з йодом та бинтами, коли хто-небудь на хуторі вріже пальця, радо роздавала без грошей порошки та мазі всякому, хто скаржився на якісь недуги, а інколи виїжджала у фаетоні навіть до хворих на село, якщо випадково про них дізнавалася.
До цих книжечок і аптечок Софії Аркадіївни Микола Петрович ставився іронічно, зараховуючи їх до одного з проявів екзальтації, на яку часто слабують колишні вихованки інституту благородних дівиць. Мужик, розуміється, не скотина, але він усе ж таки мужик. З ним треба поводитися гуманно, просто, але не запанібрата. Завжди повинна бути в стосунках певна дистанція, що розмежовує мужицький необтесаний примітив від культурної мислячої людини, homo primitivus'a від homo sapiens'a.
Через свою інститутську наївність і незнання мужицької психіки Софія Аркадіївна, безперечно, часом перебирала міру в своїй філантропії. Але то нічого. В ці ворохобні часи, коли раз у раз чулися вигуки: "Землю без викупу! Тим, хто її обробля!"; коли більшовики, всякі анархісти й якісь українські агітатори в один голос кричали на мітингах: "Геть капіталістів і поміщиків! Земля — селянам, фабрики й заводи — робітникам!"; коли революція так заглиблювалася, що ставала безоднею, могли занадобитися на поганий кінець і аптечки та українські книжечки Софії Аркадіївни.
— Головне — перечекати, поки спаде хвиля, цей дев'ятий вал російської революції,— переконував дружину Лебедин-ський, нишком поглядаючи з ліжка на вікна — чи не відсвічує знову заграва дальньої пожежі.— Той, Соню, хто тікає з свого маєтку, хто боїться свого народу,— втрачає все. І шану та довіру мужиків, і, розуміється, майно. Нам нема чого боятися: ми вміли жити й ладнати з мужиками.