Бо страх – це первородне, основне людське почуття, страхом пояснюється все: і первородний гріх, і первородна чеснота. На страхові зросла й моя чеснота, вона зветься – наукою.
Найдовше виховується в людині страх перед дикими тваринами, – отже, й тією, яку людина з ляком носить у собі; Заратустра називає її "тварюкою в душі".
Цей довгий, давній страх, що врешті набув духовної та душевної витонченості, нині, гадаю, зветься – наукою.
Так казав сумлінний, але Заратустра, щойно повернувшись у печеру, почув останні слова й, розгадавши їх, кинув сумлінному жменю троянд і засміявся з його "істини".
– Гей! – гукнув він. – Що я тут почув? Воістину, мені здається, що або ти дурень, або я сам, – твою "істину" я вмить поставлю догори ногами.
Бо страх – це виняток для нас. А от мужність, пригодницький дух, потяг до невідомого, до того, на що ніхто не зважився... Вся попередня історія людини – це історія мужності.
Всі чесноти людина з заздрощів відібрала в найдикіших, наймужніших звірів: тільки так вона стала – людиною.
Саме ця мужність набула врешті духовної та душевної витонченості, ця мужність з орлиними крилами та зміїною мудрістю нині, гадаю, зветься...
– Заратустрою! – в один голос гукнули всі присутні й зайшлися реготом, що ніби навис над ними важкою хмарою. Навіть штукар засміявся і хитро сказав:
– Гаразд! Мій злий дух щез! А хіба я сам не застерігав вас від нього, коли казав, що він дурисвіт, дух облуди і брехні!
А надто коли показується голий. Хіба ж я можу опиратися його хитрощам? Хіба я сотворив і його, і світ?
Гаразд! Повернімося знову до доброго гумору й добра! І хоч Заратустра вже зло позиркує на мене, – погляньте лише на нього! Він гнівається!
Та перш ніж настане ніч, він знову мене любитиме й хвалитиме: довго без таких дурниць він не може жити.
Він – любить своїх ворогів, на цьому мистецтві він розуміється краще за всіх, кого я знаю. Але за це він мститься – своїм друзям!
Так казав старий штукар, і вищі люди нагородили його оплесками, – отож Заратустрі довелося обійти всіх, з люттю й любов'ю потискуючи руки своїм друзям, неначе перед кожним він хотів щось загладити й за щось вибачитися. Та коли Заратустра підійшов до дверей печери, йому знову забаглося на свіже повітря до орла та змії, – і він уже лаштувався вислизнути.
СЕРЕД ДОЧОК ПУСТЕЛІ
1
– Не покидай нас! – сказав мандрівник, що називав себе Заратустриною тінню. – Будь з нами, бо знову запанує давня гнітюча скорбота.
Той старий штукар уже найкращим чином почастував нас найгіршим, що мав, і подивися, доброму побожному папі на очі навернулися сльози, він знову ладен вирушити в море туги.
А королі, мабуть, удають, що нічого не сталося: адже сьогодні вони від нас найкраще навчилися прикидатися! Та, закладаюся, не будь перед ними свідків, ми б побачили, як їхніми обличчями пробігають
повзучі хмари, волога туга, похмуре небо, украдене сонце, зойки осінніх вітрів!
Всі наші голосіння й крики про порятунок: будь з нами, о Заратустро! Тут іще багато прихованих злиднів, що прагнуть здобутися на слово, багато сутінків, хмар і задухи!
Ти почастував гострими чоловічими стравами й міцними висловами – не допусти, щоб на десерт на нас знову напосілися розпещені, розбещені духи жіночності!
Тільки там, де ти, повітря ясне і чисте! Хіба є де на світі таке свіже повітря, як у твоїй печері?
Багато країн я бачив, мій ніс різне повітря вдихав і оцінював, але тільки біля тебе мої ніздрі зазнали найвищої насолоди!
Окрім... окрім, – о, вибач мені один давній спогад! Вибач мені одну стару застільну пісню, котру я колись склав серед дочок пустелі.
І в них, у тому східному краї, було таке саме свіже повітря, там я був якнайдалі від похмурої, вогкої й тужливої старої Європи!
Тоді я любив дівчат із Сходу та з інших царств під блакитним небом, на якому ні хмар, ні думок.
Не повірите, як зграбно вони сиділи, коли не танцювали; глибокі, але бездумні, вони скидалися на таємниці, на сповиті загадки, на десертні горішки...
Ох, справді, які барвисті й далекі! Однак без химер: загадки, що легко розгадуються. На втіху цим дівчаткам я склав тоді застільний псалом.
Так казав мандрівник, що називав себе Заратустриною тінню, і перш ніж хтось відповів, схопив арфу старого штукаря, заклав ногу за ногу, мудро й спокійно розглянувся круг себе, ніздрями повільно й прискіпливо втягнув повітря, немов у новій країні нюхав чуже повітря. Відтак заревів, почавши свою пісню.
ПУСТЕЛЯ ШИРИТЬСЯ: БІДА ТОМУ,
ХТО У СОБІ ПУСТЕЛЮ НОСИТЬ
– Ха! Святешно!
Справді святешно!
Початок гідний!
Справді африканський!
І навіть гідний лева,
Чи мавпи-ревуна з мораллю,–
Для вас дрібничка,
Чарівні подруги,
Що біля ваших ніжок
Серед пальм
Мені, прибульцеві з Європи,
Сидіти поталанило. Села[2].
Ой, справді дивно!
Близько від пустелі
Сиджу тепер.
І так вона далеко,
Я ж геть спустошений,
Поглинутий
Найменшою оазою на світі,
Що, позіхаючи, розкрила
Гарненький ротик,
Найароматніший на світі ротик.
І я туди потрапив,
Ковзнув до вас,
Чарівні подруги! Села.
Хвала, хвала тому китові,
Якщо і він такий гостинний
До гостя був! –
Ви зрозуміли
Моє учене порівняння?
Хвала, хвала його утробі,
Якщо вона
На цю оазу-лоно схожа,
Що, звісно, я беру під сумнів,
Адже я прибув з Європи,
Що нічому вже не вірить,
Мов під старість молодичка.
Дай Бог змінитися!
Амінь.
Ось я сиджу
В малесенькій оазі,
Мов фінік перестиглий.
Солодкий, соковитий, ласий
Потрапити в дівочі губки,
На сніжно-білі, гострі та холодні
Дівочі зубки.
Якраз за ними тужить серце
Усіх гарячих фініків. Села.
На той південний плід
Занадто схожий,
Я лежу. Жучки крилаті
До мене приглядаються,
Кружляють роєм,
Як ваші непомітні,
Дурненькі та гріховні
Надії й сподівання.
Я в облозі.
Мовчки, з задумом таємним
Ви мене, дівчатка-киці,
І Зулейка, і Дуду,
Вже обсфінксили (укласти
Стільки відчуттів в єдине
Слово я не міг безгрішно.
Господи, даруй мені!).
Я сиджу, вдихаю ніжні
Аромати раювання, –
Світле в золотий пружечок
І таке легке повітря
З Місяця хіба упало, –
Випадково.
Чи, можливо, із досади,
Як співають нам поети.
Але я усе на світі
Звісно, що беру під сумнів,
Адже я прибув з Європи,