Так казав Заратустра

Сторінка 62 з 74

Фрідріх Ніцше

Мене кличе моя тінь? Що мені моя тінь! Нехай біжить собі за мною! Я від неї – втечу.

Так казав Заратустра до свого серця й біг далі. Але той, хто був позаду, не відставав; отож небавом один за одним бігло аж троє – попереду жебрак з власної волі, за ним Заратустра, а позаду його тінь. Недовго вони так бігли, бо Заратустра отямився від своєї глупоти й одразу струснув із себе всю досаду.

– Гей! – сказав він. – Хіба з нами, старими відлюдниками й святими, не траплялися з давніх-давен найсмішніші пригоди?

Воістину, в горах моя глупота дуже виросла! І ось тепер я чую, як шість дурних старечих ніг тупотять одна за одною!

Невже Заратустрі годиться боятись якоїсь тіні! До того ж мені, зрештою, здається, що її ноги довші за мої.

Так, сміючись очима і здригаючись усім тілом від сміху, казав Заратустра. Він зупинився і притьмом обернувся, трохи не поваливши тінь, що переслідувала його: гак близько насідала вона на п'яти і так знесиліла. А коли він зміряв її очима, то злякався, немов побачив мару: його переслідувач був худий, чорний, виснажений і кволий.

– Хто ти? – грубо запитав Заратустра. – Що тут робиш? І чому називаєш себе моєю тінню? Не до вподоби ти мені.

– Вибач, – озвалася тінь, – що це я. І якщо, о Заратустро, тобі не до вподоби, то що вдієш, – за те я й хвалю тебе і твій добрий смак.

Я – мандрівник, що не раз наступав тобі на п'яти; я вічно в дорозі, хоч не маю мети і навіть рідного дому: отож, воістину, ще трохи, і я був би як Вічний Жид, дарма що таки не вічний і аж ніяк не жид.

Як? Невже мені судилося вічно бути в дорозі? Шарпаним і гнаним усіма вітрами? О земле, ти стала для мене надто круглою!

Я вже побував на всіх теренах, стомленою курявою спав на свічадах і на шибках; все від мене бере, ніщо не дає, я худну – вже майже схожий на тінь.

Однак за тобою, Заратустро, я летів і тягся найдовше, а якщо й ховався від тебе, то все ж був твоєю вірною тінню, хоч би де ти сів, там сідав і я.

Разом з тобою я обійшов найдальші та найхолодніші світи, мов привид, що взимку залюбки гасає по засніжених покрівлях.

Разом з тобою я тягнувся до всього забороненого, найгіршого, найдальшого, і коли щось у мені можна назвати чеснотою, то хіба лише те, що я не боявся ніякої заборони.

Разом з тобою я розбив усе, що колись шанувало моє серце, я зламав усі межі, повалив усіх ідолів, біг за найнебезпечнішими забаганками – воістину, нема такого злочину, який би я не скоїв.

Разом з тобою я втратив віру в слова, цінності та великі імена. Коли чорт линяє, то хіба заразом із шкурою не відпадає його ім'я? Бо ім'я – це тільки шкура. І сам чорт, мабуть, – теж тільки шкура.

"Істини не існує, все дозволене", – так я переконував себе. Головою і серцем я поринав у найхолодніші води. Ох, як часто я через це стояв голий і червоний мов рак!

Ох, куди поділось усе добре, ввесь сором і вся віра в добрих! Ох, куди поділася та облудна невинність, якою я тішився, – невинність добрих та їхньої шляхетної брехні!

Надто часто, воістину, я слід у слід ішов за істиною, – і діставав від неї закаблуком. Часто я хотів обдурити і, – леле! – тільки тоді доторкався – до істини.

Надто багато прояснилося мені: тепер воно вже мене не обходить. Все, що я любив, уже мертве, – отже, хіба можу я любити себе?

"Жити як заманеться або зовсім не жити", – цього прагну, цього прагнуть і найсвятіші. Та леле! Чи є ще для мене радість?

Чи є ще в мене мета? Пристань, до якої пливе моє вітрило?

А де ж попутний вітер? Ох, тільки той, хто знає, куди йому треба, знає також і те, який вітер для нього сприятливий і попутний.

Що мені ще залишилося? Стомлене і зухвале серце, непогамовне жадання, легкодумні крила, перебитий хребет.

А щодо пошуків моєї домівки: о Заратустро, ти ж знаєш, ці пошуки стали для мене моєю домовиною, у ній мене й поховають.

Де – моя домівка? Я напитую, шукаю і шукав її, та ніде не знайшов. О вічне скрізь, о вічне ніде, о вічне – марно!

Так казала тінь, а Заратустра аж рота роззявив від подиву.

– То ти моя тінь! – сумовито сказав він урешті. – Загроза над тобою, вільний розуме, мандрівна душе, чималенька! Тобі випав поганий день: пильнуй, щоб не настав іще гірший вечір!

Таким непосидам, як ти, зрештою і в'язниця може видатися блаженством. Ти колись бачив, як сплять ув'язнені злочинці? Вони сплять спокійно, вони вперше насолоджуються безпекою.

Стережися, щоб, кінець кінцем, тебе не заплутала в тенета якась вузька віра, якесь жорстоке, невблаганне безумство! Бо тепер тебе спокушає і зваблює все вузьке і жорстоке.

Ти загубив мету: лишенько, – яким жартом або покутою ти надолужиш цю втрату? А заразом – ти втратив ще й дорогу!

Бідний, завіяний і замріяний, стомлений метелику!

Хочеш цього вечора мати притулок і відпочинок? То йди вгору до моєї печери!

Ця дорога допровадить тебе до неї. А тепер я хутко втечу. На мене вже ніби налягає тінь.

Я побіжу самотою, щоб круг мене знову заясніло. До того ж я повинен ще довго весело триматися на ногах. А ввечері у мене – будуть танці!

Так казав Заратустра.

ОПІВДНІ

Заратустра біг та й біг, ніхто не траплявся йому назустріч, він був сам, щораз глибше поринав у себе, жадібно пив свою самотність, тішився, думав про речі приємні, – і так годинами.

Та опівденної пори, коли сонце стояло просто над Заратустриною головою, він проходив повз старе, криве й каракате дерево, обвите щедрою любов'ю виноградної лози і сховане від себе самого, – з нього звисали налиті бурштинові грона й просилися в руки подорожнього. Тоді йому забаглося трохи вгамувати спрагу й зірвати одне гроно, та ледь він простяг руку, як йому ще більше забаглося іншого, – саме опівдні лягти під деревом і заснути.

Заратустра так і зробив, і тільки-но лігши на землю, в тишу і затишок різнотрав'я, він одразу ж забув про свою невеличку спрагу й заснув. Бо, як мовиться в Заратустриній приповідці, одне буває потрібніше за інше. Тільки очі його залишалися розплющені, бо не могли надивитися вдосталь і натішитися деревом і любов'ю виноградної лози.

Одначе, засинаючи, Заратустра казав до свого серця так:

– Тихше! Тихше! Хіба світ не став довершений? Що ж, зрештою, діється зі мною?