О благословенна мить блискавиці! О таїна перед полуднем! – Колись я ще оберну їх на прудкий вогонь і на провісників із вогненними язиками,–
колись вони провіщатимуть вогненними язиками: він настає, він уже близько, великий полудень.
Так казав Заратустра.
НА ГОРІ ОЛИВНІЙ
Зима, недобра гостя, завітала до моєї домівки, від її дружнього потиску посиніли руки.
Я шаную її, цю недобру гостю, та охоче залишаю посидіти без мене. Залюбки втікаю від неї, а коли бігаєш добре, то втечеш!
Відважним кроком і відважними думками біжу туди, де не віє вітер – у сонячний закуток моєї гори Оливної.
Там я кепкую з суворої гості ще й дякую їй за те, що виловлює в хаті мух і притлумлює чимало різного галасу.
Адже їй не до вподоби, коли співає комаха, а то й цілих дві; а ще вона спустошує вулицю, аж місячне сяйво боїться бувати там поночі.
Сувора вона гостя – але я шаную її і не молюся, як розніжені пестуни, товстопузому ідолові вогню.
Краще трохи поцокотіти зубами, ніж молитися ідолам! – така в мене вдача. А я надто лихий на всіх ідолів вогню, палких, парких і задушних.
Кого я люблю, того люблю більше взимку, ніж улітку; а відколи зима завітала в мою домівку, я дошкульніше й відважніше глузую з ворогів.
Воістину, відважно навіть тоді, коли заповзаю в ліжко, – тоді сміється й пустує моє причаєне щастя, а заодно – і моя оманлива мрія.
Це я – заповзаю? Ніколи в житті я не повзав і не плазував перед можновладними, а якщо й брехав коли, то брехав з любові. Тому весело мені і в зимовому ліжку.
У вбогому ліжку мені тепліше, ніж у розкішному, бо я ревнивий до своєї бідності. А взимку вона мені найвірніша.
Кожен день я розпочинаю злою витівкою, – глузую з зими холодною купіллю, – тому й бурчить на мене сувора гостя.
А ще я залюбки лоскочу її восковою свічечкою, щоб вона, врешті, випустила з сірих, як попіл, сутінків небо.
Надто злий буваю я вранці, ранкової пори, коли біля криниці брязкає відро, а на сірих вулицях тепло іржуть коні.
Нетерпляче чекаю, щоб наді мною врешті з'явилося ясне небо, сніжнобороде зимове небо, сивоголовий дідуган, –
мовчазне зимове небо, яке навіть не згадує про сонце!
Хіба не воно навчило мене довго і ясно мовчати? А може, воно навчилося від мене? Або ж мовчання кожен з нас винайшов сам?
Усі хороші події стаються тисячократно; всі добрі, пустотливі події з насолодою стрибають у буття: хіба можуть вони стриматись – після першого разу!
Довге мовчання також добре і пустотливе, а ще хороше дивитися, мов зимове небо, круглими очима на ясному обличчі, –
мов зимове небо, не згадувати про своє сонце й про своє нездоланне, як сонце, жадання, – воістину, я добре засвоїв це мистецтво зимових пустощів.
Моя найулюбленіша зла витівка і моє мистецтво полягають у тому, щоб мовчання навчилося не виказувати себе мовчанням.
Торохкаючи словами й гральними костями, я пускаю ману на тих, що врочисто чекають; нехай мої жадання й мета будуть незвісні тим пильним наглядачам.
Я винайшов довгу, ясну мовчанку, щоб ніхто не міг зазирнути в глибину моєї душі і в мої жадання.
Мені траплялося багато розумних, котрі затуляли полою обличчя і каламутили свою воду, щоб ніхто не бачив і не міг прозирнути їх.
Та саме до них підходили ще розумніші невіри і розгадники, саме з них вони витягали найпотаємнішу рибу!
А з усіх мовчунів, як на мене, найрозумніші ясні, сумлінні й прозорі: адже їхня суть залягає так глибоко, що навіть найпрозоріша вода їх не виказує.
Сніжнобороде мовчазне зимове небо наді мною,–о сива голово з круглими очима! Ти небесний символ моєї душі та її завзятості!
Хіба я не мушу ховатися, мов той, хто проковтнув золото, – щоб мені не випатрали душу?
Хіба я не мушу ставати на диби, щоб усі заздрісники і зловтішники не помітили моїх довгих ніг?
Ох, продимлені, тепличні, зужиті, відквітлі, скорботні душі, – хіба ваша заздрість стерпіла б моє щастя!
Отож на своїх вершинах я показую їм тільки кригу й зиму, приховуючи, що моя гора підперезана ще й усіма поясами сонця!
Вони чують тільки посвист хуртовин – і не чують, що я літаю ще й над теплими морями, мов жагучі, важкі, гарячі південні вітри.
Вони бідкаються моїми знегодами й недогодами – та моє слово проголошує: "Не забороняйте недогоді приходити до мене: вона невинна, як дитя!"
Хіба могли б вони стерпіти моє щастя, якби я не закутав його в знегоди, зимові негоди, у шапки з білих ведмедів і в пелени засніженого неба!
Якби я сам не зглянувся на їхнє співчуття, – на співчуття заздрісників і зловтішників!
Якби я сам перед ними не зітхав і не цокотів зубами, терпляче дозволяючи кутати себе в їхнє співчуття!
Мудра пустотливість і зичливість моєї душі в тому, що вона не приховує в собі зими і хуртовин, не приховує, що вона попечена морозом.
В одного самотність – це втеча недужого, а в другого – втеча від недужих.
Нехай ці вбогі, заздрісні шахраї круг мене чують, як я цокочу зубами й зітхаю від зимової холоднечі! Дарма, що зітхаю й цокочу, – я все ж утік з їхніх напалених покоїв.
Нехай вони шкодують мене й зітхають разом зі мною, що я попечений морозом. "Від криги пізнання він усе-таки задубне!" – нарікають вони.
А тим часом я бігаю відважним кроком уздовж і впоперек по своїй горі Оливній, – тішачись на осонні гори Оливної, я співаю і глузую з усякого співчуття.
Так співав Заратустра.
ПРО ТЕ, ЯК ОБМИНАТИ
Отже, поволі проходячи крізь численні народи й розмаїті міста, Заратустра кружним шляхом повертався в гори до своєї печери. Та ось він зненацька підійшов до брами великого міста, – аж тут до нього з розкритими обіймами кинувся біснуватий блазень і заступив дорогу. Це був той самий блазень, котрого люди звали Заратустриною мавпою, бо він перейняв трохи з його слова і мови і полюбляв черпати зі скарбниці його мудрості. Блазень так заговорив до Заратустри:
– О Заратустро, це велике місто: тут тобі нема чого шукати, – а втратити можеш усе.
Навіщо тобі в'язнути в цьому болоті? Пошкодуй ноги! Плюнь радше на міську браму і повертай назад!
Для думок самітника тут пекло: великі думки ошпарюють живцем і варять маленькими шматочками.
Усі великі почуття тут перетлівають, тільки торохтять пересохлі калатала мізерних почуваннячок!