Воістину, самих своїх ворогів бачив ти уві сні: це був твій найважчий сон!
Але як ти прокинувся від них і прийшов до себе, так і вони мають прокинутись від себе і прийти – до тебе!
Так казав учень; решта з'юрмились круг Заратустри, хапали його за руки й хотіли його умовити встати з ліжка, відкинути печаль і повернутись до них. Та Заратустра, випроставшись, сидів на ліжку, дивлячись просто себе. Мов той, хто повертається з далекої мандрівки, він дивився на учнів, вдивлявся у їхні обличчя і не впізнавав їх. Коли ж вони підняли Заратустру й поставили на ноги, його погляд одразу змінився; він збагнув усе, що сталося, погладив бороду й сказав твердим голосом:
– Гаразд! Для цього настане своя пора; та подбайте-но, учні мої, щоб ми добре пообідали, та хутчіш! Так загадав я спокутувати недобрі сни!
А віщун має їсти й пити обіч мене; воістину, я ще покажу йому море, в якому він може втопитись!
Так казав Заратустра. А потім він довго вдивлявся в обличчя учня, котрий тлумачив сон, і хитав головою.
ПРО СПАСІННЯ
Одного разу, коли Заратустра переходив через великий міст, оточили його каліки й старці, і один горбань так промовив до нього:
– Поглянь, Заратустро! Навіть народ навчається від тебе й проймається вірою в твоє вчення; та щоб він цілковито тобі повірив, потрібне ще одне: ти мусиш переконати й нас, калік! Тут у тебе прекрасний вибір і, воістину, не одна нагода показати себе! Ти можеш зцілювати сліпих і ганяти кульгавих; а в того, хто має забагато за спиною, міг би трохи забрати, – це, гадаю, було б чудовим засобом змусити калік повірити в Заратустру!
Але Заратустра заперечив горбаневі так:
– Коли найбільшого горбаня позбавляють горба, то заразом позбавляють і духу, – так учить народ. Коли сліпому повертають очі, він бачить на землі надто багато поганого, так що кляне свого зцілителя. А той, хто дарує каліці можливість ходити, завдає йому величезної шкоди: бо як тільки він зможе ходити, його нечестя рушать в дорогу разом із ним, – так учить про калік народ. І чому б Заратустрі не вчитись у народу, якщо народ учиться в Заратустри?
Однак відколи я живу серед людей, те, що я бачу, що одному бракує ока, другому – вуха, третьому – ноги, а є й такі, що не мають язика, носа або голови, – для мене найменше лихо.
Я бачу і бачив гірше, і безліч такого страхітливого, іцо про все не хотілося б казати, а про дещо хотілося б і змовчати: це, власне, люди, які не більше ніж одне велике око, або один великий рот, або одне велике черево, або щось інше велике, – таких я називаю каліками навпаки.
І коли я виходив із самотності і вперше ступив на цей міст, я не вірив своїм очам, вдивлявся, і приглядався, і сказав нарешті: "Це вухо! Вухо завбільшки з людину!" Приглянувся пильніше: воістину, за вухом ворушилось іще щось жалюгідно мізерне, нужденне й кволе. І справді, велетенське вухо сиділо на маленькому, кволому стебельці, – і тим стебельцем була людина! Озброївши око лупою, можна було навіть розпізнати маленьке заздрісне личко; а ще роздуту душеньку, що дрижала на стебельці. А народ казав мені, що велике вухо не просто людина, а велика людина, геній. Та я ніколи не вірив народові, коли він говорив про великих людей, – і тому дотримувався думки, що це каліка навпаки, у котрого всього замало, а чогось одного – забагато.
Сказавши так горбаневі й тим, кого той боронив і репрезентував, Заратустра з глибоким невдоволенням обернувся до учнів і сказав:
– Воістину, друзі мої, я ходжу серед людей, як серед людських уламків та обрубків!
Найжахливіше для ока мого – це бачити людину пошматованою й розкиданою, неначе на бойовищі.
І коли мій погляд переходить від сьогодення до минулого, то скрізь натрапляє на одне й те саме: уламки, обрубки й моторошні випадки – і жодної людини.
Сьогодення й минуле на землі, – ох, друзі мої, – це мені найнестерпніше; я не зміг би жити, якби не був провидцем того, що має прийти.
Провидець, повний жадань і творінь, саме майбуття й міст до майбутнього – ох, ще й каліка на цьому мосту; все це – Заратустра.
І ви також часто запитували себе: "Хто для нас Заратустра? Як нам називати його?" Й у відповідь, як і мені самому, звучали запитання.
Може, він тільки роздає обіцянки? Чи й виконує? Завойовує? Чи тільки отримує у спадок? Плоди осені? Чи тільки леміш для оранки? Лікар? Чи хворий?
Чи він поет? Праведник? Визволитель? Чи приборкувач? Добрий? Чи лихий?
Я ходжу серед людей як серед уламків майбутнього,–' того майбутнього, котре бачу я.
В тому й моя творчість, і зусилля, щоб зібрати й скласти докупи уламки, загадки і моторошні випадки.
Хіба міг би я бути людиною, якби людина не була ще й поетом, розгадником та спасителем!
Порятувати тих, що вже відійшли, і перетворити всіляке "було" в "так хотів я", – тільки це назвав би я спасінням!
Воля – так називається визволитель і вісник радості, цьому вчив я вас, друзі мої! А тепер навчіться ще й такого: сама воля ще в'язень.
Жадання визволяє: та як називається те, що й на визволителя накладає ланцюги?
"Було" – це зубовний скрегіт і жорстокі муки самотності для волі. Безсила проти того, що вже скоїлось, вона – неприхильна до минулого.
Повернутись назад воля жадати не може; а що їй не здолати час і його пожадливість – у тому жорстокі муки самотності для волі.
Жадання визволяє: чого лише не вигадує жадання, щоб позбутися своїх мук і поглузувати із своєї в'язниці?
Ох, безумцем стає кожний ув'язнений! У глупоті шукає собі спасіння й ув'язнена воля.
Що час не тече назад, – ось на що вона люта; "було" – це камінь, котрий не може вона котити.
Ось вона з люттю й досадою котить камені і помщається тому, хто не відчуває, як вона, люті й досади.
Так воля, визволителька, стала завдавати страждань; усьому, що може страждати, помщається вона за те, що не може повернутись назад.
В цьому, і тільки в цьому й полягає помста: в неприхильності волі до часу та до його "було".
Воістину, велика глупота живе в нашій волі,–і стало прокляттям всього людського, що цієї глупоти навчився дух!
Дух помсти: досі, друзі мої, він був найкращим помислом людини; де було страждання, там завжди мала бути і кара!