Воістину, кажу вам: одвічних добра і зла не існує! Адже вони знов і знов мали перемагати самі себе.
Оцінювачі цінностей, своїми цінностями й словами про добро і зло ви чините насильство, в цьому ваша прихована любов, блиск, тремтіння і збуреність душі.
Та ще більше насильство й нові перемоги постають з ваших цінностей: об них розбивається яйце і його шкаралупа.
Кому випало бути творцем добра і зла*, той, воістину, спершу мусить бути руйнівником і розбивати цінності.
Отже, найбільше зло пов'язане з найбільшим добром; якраз воно тільки й творче.
Поведемо ж мову тільки про нього, наймудріші, хоч це й погано. Мовчати гірше; замовчані істини стають отруйні.
І нехай розіб'ється все, що може розбитись об наші істини! Безліч будівель належить іще збудувати!
Так казав Заратустра.
ПРО ПІДНЕСЕНИХ
Спокійне дно мого моря: хто б відгадав, що на ньому ховаються кумедні почвари.
Непорушні мої глибини; та вони виблискують від пливучих загадок і сміховин.
Побачив я сьогодні піднесеного – того врочистого покутника духу; ох, як сміялась моя душа з його потворності!
Мовчки стояв піднесений, випнувши груди, немов ті, хто набирає повні легені повітря.
Він був обвішаний потворними істинами, немов мисливською здобиччю, а вбраний у лахміття, до якого попричіплялись реп'яхи і колючки, – не бачив я там жодної троянди.
Ще не навчився він сміятися й цінувати красу. Похмурий повернувся цей мисливець із лісу пізнання.
З битви із дикими звірами він повернувся, та крізь його суворість теж проглядає звір – нездоланний!
Він і досі стоїть, мов тигр, готовий стрибнути, проте не до вподоби мені ці напружені душі, не до смаку мені скулені й зіщулені.
Може, скажете мені, друзі, що про смаки й уподобання не сперечаються? Але ж усе життя – це суперечка про смаки й уподобання!
Смак – це воднораз і вага, і терези, і вагар; і лихо всьому живому, якби воно захотіло жити без суперечки про вагу, терези й вагаря!
Якби піднесений стомився від своєї піднесеності, – тільки тоді розкрилася б його краса; тільки тоді я підступив би до нього й уподобав його.
Лише відцуравшись самого себе, він перестрибне через власну тінь – і, воістину, просто до свого сонця.
Надто довго сидів він у затінку, поблідли щоки у спокутника духу; чекаючи, він ледь не помер з голоду.
В його погляді й досі зневага, на устах зачаїлася огида. Хоч тепер він спочиває, та його спочинок не на осонні.
Він повинен був працювати, як віл; його щастя мало б віддавати землею, а не зневагою до неї.
Білим волом волів би я бачити його, як, сопучи й ревучи, він тягне плуга; і нехай те ревіння вихваляє все земне!
Темний ще він на виду; адже затуляється рукою. Затінені і очі його розуму.
Сама справа його – тінь на ньому: руки затуляють його самого. Своєї справи він іще не здолав.
Мені втішно бачити його волячий карк; але тепер хочу бачити ще й ангельський погляд.
А ще йому слід позбутися своїх героїчних жадань; він повинен бути піднятим, а не просто піднесеним – сам ефір має підняти його, позбавленого жадань!
Він приборкав почвар, він розгадав загадки: та йому ще слід дати раду власним почварам і загадкам, обернути їх на небесних дітей.
Його пізнання ще не навчилось усміхатися й уникати заздрості; його потік пристрасті ще не вгамувався у красі.
Воістину, не в ситості повинні втопитись і замовкнути його вимоги, а в красі! Принадність – це щедрість великих умів.
Заклавши руки за голову: так повинен відпочивати герой, так він має долати навіть свій відпочинок.
Саме героям краса дається найважче. Краса недосяжна для будь-якої могутньої волі.
Трохи більше, трохи менше: саме тут це важить багато, найвагоміше.
Стояти, розслабивши м'язи й розсідлавши жадання: саме це найважче для всіх піднесених!
Коли влада робиться милостива і стає очевидна, очевидність ту я назву красою.
Ні від кого я так не вимагаю краси, як від тебе, могутній: нехай твоєю останньою перемогою над собою буде доброта.
Я певен, що всіляке зло тобі до снаги, – тому й вимагаю від тебе добра.
Воістину, я часто глузував із слабких, що, маючи кволі лапки, видають себе за добрих!
Ти повинен стати опорою чеснот, що вище вона підноситься, то гарніша й тендітніша, а насправді – твердіша й міцніша.
Отож, піднесений, колись ти повинен стати прекрасним, та й ще сам тримати свічадо, щоб милуватись собою.
Тоді твоя душа тремтітиме від божественних пристрастей і навіть пиха буде святобливою!
Власне в цьому таємниця душі: тільки позбувшись героїчного, наблизиться вона, у мріях, до надгероїчного.
Так казав Заратустра.
ПРО КРАЇНУ КУЛЬТУРИ
Надто далеко я залетів у майбутнє: жах заполонив мене.
Я озирнувся навкруги: леле! – час був моїм єдиним сучасником.
Тоді я полетів назад, додому, і квапився чимраз дужче, – так я прийшов до вас, сучасники, і в країну культури.
Вперше я пильно й зичливо придивився до вас; воістину, з тугою в серці прийшов я.
Та що сталося зі мною? Хоч як мені було страшно – не міг я стримати сміху!
Ніколи ще не бачили мої очі такого строкатого розмаїття!
Я заходився від сміху, а ноги й серце мені тремтіли: "Та це ж батьківщина всіх малярних горщиків!"
На мій подив, сучасники, у вас на обличчі й на тілі було наквацяно п'ятдесят кольорових плям!
А навколо було п'ятдесят свічад, що улесливо відбивали ваше строкате різнобарв'я!
Воістину, ви, сучасники, не вигадали б кращої маски, ніж власне обличчя! Хто б вас міг упізнати!
Ви обписані знаками минулого, а поверх – ще й новими знаками, – тож сховалися від усіх тлумачів і розгадників!
Та навіть коли гадати по нутрощах: хто повірить, ніби є у вас нутрощі! Ви немов зроблені з фарб і барвистих клаптиків.
Всі віки й народи барвисто проглядають з-під ваших покровів; всі звичаї та віри пістряво проступають у вашій поведінці.
Якби хтось звільнив вас від запинал, покровів та фарб і скував ваші рухи, ви б однаково полохали птахів.
Воістину, я сам сполошений птах, адже бачив вас голими й без фарб; і я дременув, немов мені приязно посміхнувся кістяк.
Вже краще бути наймитом у підземному світі й слугувати тіням минулого! – Тілистіші й живіші за вас мешканці потойбіччя!
У цьому й гіркота моєї утроби, що я, сучасники, не терплю вас ні голими, ні одягненими!