— Сподіваюся, мене не збираються звинувачувати в тому, що буцімто я вбила його?
— Заходьте, заходьте… — тихо мовив Мегре. — У цьому будинкові ви, напевне, орієнтуєтеся краще за мене…
— Я?.. Та я вперше бачу цю смердючу халабуду… П'ять хвилин тому я навіть не знала, що вона існує… Ну й аромати!
Чутливістю в неї відрізнявся ніс, не барабанні перетинки. І, сідаючи, вона передусім змахнула порох із запропонованого їй стільця.
4. ЧЕТВЕРТЕ ЖИТТЯ МОРІСА ТРАМБЛЕ
Ольга-Жанна-Марі Пуассонно, двадцять дев'ять років, родом із Сен-Жоріс-сюр-Ізер, без певних занять, мешкає в готелі "Босежур", вулиця Лепік, Париж, вісімнадцята округа. І одразу ж ця незграба з круглим, як диня, обличчям і зацокотіла:
— Прошу зауважити, пане комісар, що я сама до вас прийшла. Щойно я побачила фотографію в газеті, я собі сказала: іди, тобі немає чого боятися…
— Трамбле приходив до вас у готель?
— Еге ж, двічі на тиждень…
— Отже, хазяїн і обслуга знали його в обличчя?
— Ще б пак! Дуже добре знали. За ці п'ять років…
— Вони також бачили фотографію?
— Що ви маєте на увазі?
Вона прикусила губу — нарешті второпала.
— Хазяїн справді запитав мене, чи це, бува, не месьє Шарль на тій фотографії… Але я й сама прийшла б…
— Певна річ. Отже, ви його знали як месьє Шарля?
— Я познайомилася з ним випадково на бульварі Рошуар, коли виходила з кіно… Я працювала тоді офіціанткою в ресторанчику на майдані Кліші… Він поплентався слідом за мною… Сказав, що в Парижі буває лише вряди-годи, наїздом…
— Двічі па тиждень?
— Еге ж… Коли ми зустрілися вдруге чи втретє, він провів мене до готелю і зайшов подивитися, як я живу… Так це й почалося… Це він зажадав, щоб я кинула роботу…
Що знайшов у ній Трамбле? Чим вона його привабила? Очевидно тим, що, на відміну од тендітної, кощавої і білявої Жюльєтти, ця була висока на зріст, дебела, чорнява і гладка. Гладка — це, звичайно, головне. І, очевидно, її круглий, як диня, вид пов'язувався в уяві Трамбле з лагідністю, можливо, навіть і з чуттєвістю.
— Я невдовзі побачила, що він трохи пришелепуватий…
— Пришелепуватий?
— Ну, в кожному разі, з химерами… Він завжди торочив, що одвезе мене в село… Тільки про це й мріяв… Прийде, бувало, й одразу тягне посидіти де-небудь у парку на лавочці… Кілька місяців підряд він умовляв мене поїхати з ним до того ідіотського села бодай на два-три дні, і, нарешті, все-таки умовив… Ви, може, гадаєте, що мені там було дуже весело? Дзуськи!
— Він вас утримував?
— Давав лише на прожиття… Доводилося запевняти його, буцімто я сама шию собі сукні… Йому, бачте, хотілося, щоб я цілісінькі дні просиджувала з шитвом та церуванням… От сміхота! Я його вже скільки разів у три вирви гнала! Чого я тільки йому не казала! А йому хоч би що, пристав, як сльота… Приходить за день-два знову, подарунки приносить… Або пише довжелезного листа… Чого це ви смієтеся?
— Так, нічого…
Бідолаха Трамбле! Хотів одпочити від Жюльєтти, а нарвався на Ольгу!
— Виходить, ви з ним частенько сперечалися…
— Авжеж, частенько…
— І ви ні разу не поцікавилися, де він живе? Ніколи не пішли за ним слідом?
— Він мені сказав, що десь поблизу Орлеанського вокзалу, і я повірила… А втім, мені було байдуже…
— Звичайно, він не був вашим єдиним другом?
— Певна річ, у мене були й інші… Але нічого серйозного.
— А ви не розповідали їм про ваші стосунки з месьє Шарлем?
— Невже ви гадаєте, що я ним так пишалася? Він був схожий на паламаря з бідної парафії…
— І ви ніколи не бачили його в товаристві інших осіб?
— Ніколи… Я ж вам кажу, що для нього вся радість була посидіти зі мною де-небудь у парку на лавочці… Це правда, що він був дуже багатий?
— Хто це вам сказав?
— Я читала в газеті, що він, певно, одержав велику спадщину… А я залишилась без копійки за душею… Така вже, видно, моя доля…
О господи! Зовсім як та Жюльєтта!
— Скажіть, у мене можуть бути неприємності?
— Ну що ви! Ми просто перевіримо ваші свідчення. Ясно, Люка?
І свідчення підтвердилися цілком, аж до скандалів, що їх влаштовувала Ольга бідоласі Трамбле кожного разу, коли він навідував її, бо вдача у неї була собача.
* * *
Протягом ночі та частини наступного дня Мегре обшукав у будинкові на Привокзальній набережній усі найпотаємніші закутки, але так нічого і не знайшов.
Не без жалю покинув він цей будиночок, де провів стільки годин, немовби сам на сам із своїм бідаком і встиг пізнати всі його таємниці. За наказом комісара інспектори карного розшуку день і ніч потай чатували в околиці, не спускаючи ока з будинку.
— Щось воно нам та дасть, — сказав він директорові Сюрте. — Можливо, це й затягнеться, але я гадаю, що ми свого досягнемо.
Приглядалися до Франсіни. Було перевірено, чи не завела вона собі якогось підозрілого дружка. Стежили за кожним рухом Ольги. Поліція не забула також і про голодранців з Привокзальної набережної.
На запити Сюрте із банків, так само, як і від нотарів, надійшли негативні відповіді. Після обміну телеграмами з Канталем можна було вважати встановленим, що ніякого спадку Трамбле не одержував.
Спека тривала. Після похорону Трамбле його жінка й діти лаштувалися від'їхати до провінції, бо тепер кошти не дозволяли їм жити далі в Парижі.
Відоме було життя Трамбле з вулиці Де-Дам, відоме було життя Трамбле з Привокзальної набережної і його життя з Ольгою… Був відомий завзятий рибалка, любитель канарок та читач пригодницьких романів…
Про те, що можна було б назвати четвертим життям небіжчика, розповів офіціант одного з паризьких кафе. Він з'явився якось уранці до управління і попросив, щоб його прийняв комісар Мегре.
— Даруйте, що я не прийшов до вас раніше, але я ціле літо працював у Сабль-д'Олоні… Коли я побачив у газеті його фото, то хотів був вам написати, та потім якось вискочило з голови. Я майже упевнений, що це той самий добродій, котрий приходив грати в більярд до нашого кафе… Це на розі бульвару Сен-Жермен та вулиці Сени.
— Певна річ, він грав у більярд не сам із собою?
— Авжеж, що ні… З ним приходив ще один, такий худий, довготелесий, з рудуватим волоссям, з вусиками… Покійний звав його Теодором, вони були на "ти". Приходили вони щодня, завжди в той самий час, десь близько чотирьох, і залишалися години до шостої… Теодор любив хильнути, але той другий в рот не брав спиртного.