Арсен обняв Романа за плечі.
— Ну от — про Стеху дізналися, — промовив тихо. — Це вже добре... Чора переховує її на річці Чазі у свого аталика Ямгурчі... Звичайно, не так просто знайти цього Ямгурчі, але й не так складно. Чага — невеличка степова річечка, що влітку часто майже пересихає, і ми за день-другий обнишпоримо там усе...
— Ти надумав їхати туди. Арсене?
— А як же інакше?
— Нас відразу схоплять!
— Ми маємо ярлик мурзи. А це щось та важить!
— Гм... А як подивиться на це Палій? Чи дозволить?
— А чому б він мав не дозволити?
— А коли дізнаються Кучук і Чора?
— Треба придумати правдоподібне пояснення, щоб вони повірили...
— А яке?
— Може, хай Палій скаже, що ми пересварилися між собою?..
— Ні, це погано! Зовсім погано! Адже ніхто не чув нашої сварки.
— Тоді хай скаже, що послав нас у Немирів до Юрія Хмельницького...
— З чим?
— Ну, Палій краще за нас придумає — з чим...
— Коли ж ми виїдемо?
— Гадаю, затримуватись нам тут нічого... Перекинемося з батьком Семеном слівцем, осідлаємо коней — і в дорогу! Щоб до ранку бути на Чазі.
Вони підвелися і попростували до очеретяної клуні, схожої на великий гостроверхий курінь, де на запашному сіні спали козаки. Тихенько відхилили двері, навпомацки знайшли Палія, що спав крайнім, і розбудили його...
Від Білгорода до Чаги — один кінний перехід. Літня ніч коротка: не встигли вершники від'їхати від Дністра верст десять, як на сході почав підніматися край неба. Спочатку він посвітлішав, потім прибрав бурого, а згодом — рожевого кольору. Нарешті весь виднокрай спалахнув, як вогонь, і з-за далекого моря викотився пруг сонця і запалахкотів буйною пожежею.
Степ враз ожив, озвався тисячами голосів — пташиним співом, сюрчанням коники, свистом бабаків та ще безліччю звуків, що затоплювали все довкруг.
Хоча Арсен мав у кишені ярлик мурзи, вони з Романом домовилися всіх зустрічних об'їжджати, щоб не навести на свій слід Чору, коли б він надумав раптом переслідувати їх.
Тож помітивши вдалині отару овець і чабана з собаками, звернули вбік і широкою балкою, накидаючи гак, помчали на захід.
Згодом попереду виринув невеличкий татарський хутір — кілька глиняних халуп, критих очеретом. Його об'їхали теж і несподівано побачили невеликий степовий гайок, що привільне розкинувся попід горою. Козаки повернули до нього, сподіваючись дати коням невеликий перепочинок.
Та коли до гаю залишалося зовсім близько, з нього раптом вискочило кілька вершників.
— Спагії! — вигукнув Арсен, притримуючи коня. Тікати було ніяк. Спагії мчали просто на них.
— Будемо їхати своєю дорогою, — сказав Арсен. — Може, вони не зачеплять нас... А коли що — мовчи, Романе, як риба! Говоритиму з ними я...
— Хто такі? — спитав передній, кетхуда ', наїжджаючи своїм конем на Арсенового буланого.
— Ми спагії із от-кулу Гамід-бея, — якомога спокійніше відповів Арсен. — А ви?
Замість відповіді кетхуда показав пальцем на одяг козаків.
— Звідки це у вас?
Арсен оглянув себе і Романа. Справді, на спагіїв вони скидалися мало.
— А-а, це... — байдуже протягнув Арсен. — Так ми ж були у полоні в урусів і тепер, після того, як у Бахчисараї підписано перемир'я, нам пощастило вирватися від гяурів. Вони обміняли нас на своїх людей, що були в полоні у яли агаси...
— О! Так ви їдете з Аккермана? Так я зрозумів? Від яли агаси?
— Ну, самого яли агаси ми, звичайно, не бачили, — зам'явся Арсен, не знаючи, куди хилить кетхуда. — Хто б нас, простих воїнів, допустив до такого поважного бея?
— Я не про це! Важливо, що ви були в Аккермані, а ми простуємо туди... Дуже спішно треба. Та от досада — в цьому проклятому степу, як на морі, — ні доріг, ні позначок... Тому повертайте коней — будете мені за провідників!
— Але ж ми поспішаємо! — вигукнув з досадою Арсен. — Уже скільки часу не були дома!
— Встигнете! — відрізав кетхуда. — Та й не потрапите ви додому... Як тільки ступите за Дунай, вас відразу запроторять в який-небудь от-кулу — і до муштри!..
Арсен наставив вуха: запахло важливою новиною. Але кетхуда замовк.
— їдьте весь час на схід сонця — і потрапите до Аккермана, — не хотів здаватися Арсен. — А в степу всюди пастухи — вони вкажуть дорогу...
— Я наказую тобі, собако! — розлютився кетхуда. — Повертай голоблі!
Доводилося підкорятися. Арсен виразно глянув на Романа і підстьобнув коня.
Спочатку їхали мовчки. Попереду кетхуда з Арсеном, за ними — Роман, а позаду розтягнулися спагії.
— Невже знову пахне війною? — спитав Арсен, намагаючись зав'язати розмову. — Скажу по правді, набридла вона мені, мов гірка редька!
— Ти давно з дому? — замість відповіді спитав кетхуда.
— Уже п'ятий рік...
— А домівка далеко?
— Про Кизил-Ірмак чув?
— О, далеко!.. — поспівчував кетхуда і додав:— Ну, що я можу тобі сказати? Нічого втішного... Лаштуйся ще років на п'ять, а то й на десять тягнути військову лямку... Сердар ' готує велике військо для війни з Австрією, бо цісар задумав відібрати у нашого падишаха східну Угорщину. Ну, а наш падишах не від того, щоб відібрати у цісаря західну Угорщину. Ось уже півтораста років — з часів султана Сулеймана Кануні — тягнеться цей спір між двома володарями за ту землю... Ще у вересні 1529 року, після того як була захоплена Буда, Сулейман обложив Відень, і півмісяця його 120-тисячне військо штурмувало те місто, де було всього 20 тисяч захисників. Але взяти так і не зміг і відступив ні з чим... Другий його похід теж закінчився нещасливо. Тепер наш бого-даний падишах вирішив, що настав час, коли аллах допоможе йому зробити те, чого не зумів зробити Сулейман...
— О, кетхуда добре знає історію того спору! — здивувався Арсен.
— Ще б пак! — промовив вдоволений похвалою кетхуда. — Чому б я мав її не знати? Я народився в Угорщині, там мій зеє-мат 3, моя мати мадярка...
— О! — вигукнув Арсен. — То ти угорець?
— З чого б то! Я мусульманин, мій батько був спагія, і я теж спагія... Служу нашому падишахов!
— Мені вчулося, що тобі не хочеться знову воювати...
— А тобі хочеться? — замість відповіді сказав кетхуда. — Мені і без війни непогано!
— Я іншої думки, — схитрував Арсен. — Тобі добре — у тебе чималий маєток, душ двісті райя.