Власне, Ак-Мечеть тільки називалася містом, а насправді це було невелике селище, що розкинулося в широкій улоговині на берегах Салгіру. В центрі його, на пригірку, височіла біла мечеть, викладена із пиляного вапняку. Від неї селище і дістало назву Ак-Мечеть, тобто Біла мечеть. За нею потопали в садах будинки кал-ги та ак-мечетського бея Газі. А далі в'юнилися вузенькі вулички, вигороджені високими кам'яними огорожами, з-за яких виглядали дахи низьких приземкуватих мазанок.
Посольство зупинилося в дворі бея.
У Арсена тьохнуло серце. Невже він зараз побачить свого кривдника? Невже дізнається, де той подів дівчат? А що він примусить його сказати правду, в козака не було сумніву. Він поставить на карту життя, а свого доможеться!..
Двір був просторий, обнесений за татарським звичаєм з усіх боків будівлями. Чималий будинок тильною стіною виходив у сад.
Арсенові й Романові все це було знайоме із часу походу в Крим. Але вони все одно приглядалися пильно, бо розуміли, що тепер їм тут доведеться, можливо, без нічиєї підтримки подолати багато перешкод. Тому й примічали і потайні засуви на брамі, і хвіртку, що вела в сад, і місця, де можна було при потребі заховатися...
Вийшов у супроводі двох сейменів Газі-бей. Це був високий міцно збитий чоловік середніх років, з бистрими, розкосими очима.
— Я радий вітати у себе посольство царя мошковів, — уклонився він, приклавши до чола праву руку. — Але я не можу сказати словами стародавньої приказки: мій дім — ваш дім, бо калга наказав надати для вас притулок у його домі...
Тонка усмішка промайнула на смаглявому обличчі бея. Це насторожило Арсена, який невідривне стежив за ним.
Стольникові Тяпкіну теж не сподобалися слова бея.
— То хіба нас не зразу допровадять у Бахчисарай, вельмишановний? Ми хочемо якнайшвидше зустрітися з ханом...
Мошкови — тобто москови, московіти. Так татари називали росіян і взагалі всіх підданих Московської держави.
— Всякому овочу свій час, — ухилився від прямої відповіді бей. — Прошу вас до будинку калги. Його, правда, немає дома, але для вас приготовлено приміщення...
І він рушив до воріт.
Та в цю мить із саду зі сміхом і вереском вискочили два чорночубі хлопчики, а за ними, доганяючи їх, вибігла молода гарна жінка в легкому шовковому вбранні. Від швидкого бігу лице її розпашілося, а густа золотисто-русява коса розмаялася за плечима.
Наткнувшись на гурт чужинців, хлопчики і жінка враз перестали сміятися і зупинилися.
— Матка боска! — скрикнула жінка, уздрівши перед собою Ар-сена Звенигору.
Вандзя?.. Арсен замалим не кинувся до колишньої дружини Спихальського, однак вчасно стримався.
Він допускав думку, що Вандзя могла вже добратися до Криму, і все ж зустріч була така несподівана, що на якусь мить і він розгубився.
Всі здивовано дивилися на них. Газі-бей підозріло втупився у ставного красеня козака, і це відразу підстьобнуло Арсена. Пильно глянувши в перелякані голубі очі Вандзі, ніби наказуючи, щоб вона мовчала, він уклонився і сказав:
— Ми, здається, налякали вас, ханум? Ласкаво просимо пробачити нас... Які гарненькі хлоп'ята!
Він уже здогадався, що перед ним — сини Газі-бея, і, щоб зробити приємне батькові і повернути розмову в інше, бажане для нього русло, почав вихваляти дітей.
Обличчя бея розпогодилося.
— Це мої сини, шановні гості, Алі та Ахмет, — не без гордощів сказав він. — А це моя дружина — Ванда-ханум... Княгиня із Ляхистану!..
Арсен знав, що Ванда — ніяка не княгиня, і потай, в душі, усміхнувся.
Всі вклонилися Ванді-ханум.
Підкоряючись суворому поглядові чоловіка, вона схопила за руки дітей і швидко пішла до будинку. Тільки на порозі зупинилася і, як здалося Арсенові, ще раз проникливе глянула на нього.
2
Серед просторих будівель калги для посольства було вибране не найкраще приміщення. Газі-бей пройшов аж у кінець саду і зупинився перед високою масивною кам'яною вежею, яка стояла на межі з його садибою.
Молодий сеймен відчинив двері.
— Що це означає? — вигукнув обурено Тяпкін. — Чи калга не має наміру запроторити нас сюди на місяць чи й два, як це зробив перекопський бей, і тримати на становищі почесних в'язнів? Коли ж ми зустрінемося з ханом?
— Урус-беєві нічого тривожитися, — запевнив Газі-бей. — Прийде час — і він стане перед ясні очі нашого великого хана, хай аллах продовжить його літа!
Та найгірше було те, що посольство розділили. Кожному дали по кімнатці, а Романа й Арсена, як наймолодших віком і чином, поселили разом вгорі, під самим дахом.
Коли зачинилися двері і гримнув засув, козаки деякий час постояли мовчки, а потім почали оглядати свою кімнату.
Власне, оглядати було нічого. Довкола них жовтіли голі ніздрюваті стіни, по яких снувалося павутиння. Ні стола, ні лави. Тільки в кутку лежала постіль — стара кошма, два такі ж старі килими та кілька баранячих шкур. На підвіконні вузького, мов бійниця, вікна блищав свіжоначищений мідний глек з водою.
— Гм, здається, наш посол був правий, — глухо промовив Роман. — 3 однієї тюрми — в Перекопі — ми потрапили в іншу — в Ак-Мечет!... Цікаво, чому татари зволікають з переговорами?
— Поживемо — побачимо, — відповів Арсен, даючи другові пораду не сушити голови над тим, чого не можна зараз пояснити і розв'язати. — Давай краще роздивимося, куди ми потрапили...
Він підійшов до вікна. Звідси відкрився широкий краєвид на розлогу долину Салгіру, безладно забудовану низенькими татарськими мазанками, на високі мінарети мечеті і просторий майдан перед нею.
Та не це привернуло його увагу.
Погляд упав передусім униз, на сад і двір Газі-бея, що відокремлювалися від двору калги товстим кам'яним муром. Дворище бея було видно як на долоні. Якраз під ними кучерявився тінистий сад, вкритий осінньою позолотою: посередині — приземкуватий довгий будинок під черепицею; за ним — господарчий двір, де тіснилися стайні, криті навіси, приміщення для невільників та наймитів.
Серце схвильовано тьохнуло. Невже Златка і Стеха десь тут, зовсім близько?
— Романе, глянь сюди! Під цим дахом живе людина, яка потягла в неволю наших дівчат. Або ж знає щось про них. Роман із-за Арсенового плеча глянув на ребристий дах.