— Спасибі вам,— тихо мовила Марія.— І пробачте мені.
— Та за що ж?
— Я про вас думала не так, як треба. Мені трохи смішно було: літературний професор... Якби ж я знала, що ви такий великодушний!
Професор жартівливо наставив на Марію руки:
— Не я, не я, тільки література, професором якої, як ви кажете, я звуся. Цілі народи гинули через те, що їм бракувало великодушності. Чи згадували про неї бодай при загибелі?
Марія зітхнула і тепер уже вголос повторила Шевченкові слова:
І ждеш його, того світу, Мов матері діти.
— Ви могли б це перекласти? — поспитав професор У Хуа.
— Я спробую,— пообіцяла маленька китаяночка.— Це не так просто, але я спробую.
Про тайфун вони забули.