— А я вас найперший побачив! — враз почули друзі коло себе.
За кілька кроків стояв невеличкий хлопчик у строкатому вбранні. Він дивився дуже зосереджено і через це часто кліпав довгими-довгими віями. На маківці в нього височів кущик чорного волосся.
— Ну то й що? — насторожено спитав Антошка.
— Ну й нічого. Самий-самий перший!
— А хто ти такий?
— Я тут найрозумніший, найсміливіший, найсильніший і найкращий, — швидко відказав хлопчик. — У мене найкраще, найгучніше і найвидатніше ім’я. Мене звуть Кузька.
— Ти хвалько? — здогадався Антошка.
— Звісно, хвалько.
— А оті? — кивнув Дениско на дітей, що збирали суниці.
— І вони хвальки. Тільки хіба ж такі, як я! А ви?
— А ми не хвальки.
Кузька так здивувався, що аж сів. Він знову закліпав довжелезними віями і поторгав себе за кущик на маківці. Поміркувавши, Кузька сказав:
— Кожний розумний, гарний і сильний чоловік мусить бути хвальком. Бо звідки ж люди знатимуть, що він такий хороший?
— Як він і справді такий хороший, то люди це й самі помітять, — сказав Дениско.
— Не може бути!
Лариска посміливішала і підступила до Кузьки дуже близько. Вона придивилася до нього і сказала:
— Які в тебе довгі вії! Кузька негайно відповів:
— Найдовші, найчорніші і найкращі!
— То я ж це сама помітила, ти ж мені про них не казав!
— І справді… — спантеличився Кузька.
А тоді схопився на ноги:
— А хіба ти знаєш, що я можу вилізти на найвище дерево? І що мій дім тут найвищий? — і, не перевівши духу, додав: — А я вас все одно помітив найперший! А я зараз всім про це розкажу!
І він побіг до гомінкого гурту хлопчиків.
Антошка і його друзі пішли слідом. Кузька вже кричав, що він помітив найперший, а всі інші зняли галас, що вони побачили раніше, та тільки не хотіли казати. Кожен хвалько кричав сам, інших не слухав, а на наших друзів взагалі ніхто не звертав уваги.
Хвальки були в строкатому вбранні — у такому яскравому, що аж в очах рябіло.
Лариска потягла Кузьку за рукав:
— Ти нам можеш помогти?
— Можу! Я все можу!
— А ти можеш не кричати?
— Можу…
Один з-поміж хлопчиків кинув камінця і похвалився:
— Ніхто не кине далі, ніж я!
Кузька й собі, забувши про Лариску, схопив камінця і пожбурив. Кидав він слабенько, ще гірше, ніж перший хвалько, але зразу ж здійняв лемент:
— А я далі! Я кидаю далі за всіх!..
Тут всі вони почали кидати камінці і вихвалятися:
— А я торік кинув камінь так далеко, що він долетів звідси аж до міста.
— А я вчора, коли тут нікого не було, кинув камінь на небо і влучив аж он у того жайворонка!
— А я сьогодні рано, коли ви всі ще спали, кинув камінь так далеко, що він ще й досі десь летить!..
Тоді Антошка пірнув у гурт хвальків, підняв камінця і запустив його вгору. Чорна цяточка звилася високо-високо, а тоді ніби завмерла десь у небі і скоро впала аж під далекими чагарниками. Антошка таки вмів кидати камінці!
Хвальки принишкли. Антошка схопив ще одного камінця і кинув уперед. Камінь засвистів у повітрі і впав аж біля мертвого гаю. Там були високі дерева з відпиленими вітами і геть обідраною корою.
— Аж до міста!.. — вражено прошепотів Кузька.
Решта спантеличено мовчала.
— До якого міста? — здивувався Антошка.
— До нашого. До міста Хвальків. До найкращого…
— …найкращого, найвідомішого і найхвалькуватішого, — докінчив Антошка.
— А ти звідки знаєш? — здивувався Кузька. Незнайомі діти вражали його щораз більше.
— Знаю, бо я не хвалько.
Кузька непевно сказав:
— А я позавчора кинув камінець аж до Синьої гори…
— А де Синя гора? — підскочив до нього Дениско.
Хвальки знову зняли галас, показували на обрій, а тоді засперечалися, хто перший відповів чужим дітям.
— Гей, хвальки! — крикнув Антошка. — А хто з вас уміє найпильніше слухати?
— Я! Я!! Я!! — зачулося звідусіль.
— Тоді слухайте всі мовчки!
Хвальки вгамувалися і наставили на Антошку смарагдові, рожеві, чорні й фіалкові очі. Хлопчик розповів, що сталося з ним і його друзями і що їм треба дійти до Синьої гори і знайти там свою скриньку. Антошка розумів, що хвальки непогані діти і не зичать зла нікому. Він тільки не врахував, що, маючи таку ваду, вони можуть нашкодити ненавмисне. Це була серйозна помилка.
Ледве він скінчив, як хвальки загули:
— А я слухав найуважніше!.. А я перший зрозумів!.. А я знаю, як пройти до Синьої гори!.. А я давно вже чув про різьблену скриньку!..
— А я найперший вам кажу, що це Оті Самі Троє, про котрих говорили ще в давніх казках!
— Урра!.. Ми найперші побачили Отих Самих Трьох!..
І хвальки наввипередки кинулися до свого міста, щоб розповісти всім-всім його мешканцям, що вони були найперші… А розповісти Антошці і його друзям, як іти до Синьої гори, забули.
Отой обідраний гай і був місто Хвальків. Кожне дерево мало велике дупло біля кореня, і в тих дуплах жили хвальки. Всі в Хвалькові враз покинули свої справи і оточили дітей, що прибігли з узлісся. Там знялася метушня. Хвальки по спиляних сучках здиралися на стовбури своїх "домівок" і звідтіль вихвалялися на все горло. І кожен слухав тільки себе самого.
Весь цей гамір почули й ті, хто на схилах горбів збирав суниці. І тоді покинуті кошики покотилися вниз, розсипаючи ягоди, а збирачі помчали до міста.
Кузька теж було кинувся за своїми, та Лариска спинила його за рукав і нагадала:
— А ти казав, що можеш нам допомогти!
Кузька постояв, подумав — і залишився.
— А я знаю, як пройти до Синьої гори, — сказав він. — Треба йти отам… — Він закліпав і опустив вії. Потім зітхнув і додав: — А я перший помітив, що в тебе голубі очі…
— Що там помічати! — зневажливо сказав Антошка.
А Дениско додав:
— Яке це має значення. Я думаю, що це помічають усі. А якщо ти такий розумний, то відповідай, про що тебе питають.
Кузька сказав:
— Треба йти отією доріжкою, а тоді завернути за отой горбок, а потім поминути місто Підлабузнівськ… — Він хотів чимось похвалитись, але стрівся з Ларисчиним поглядом і зітхнув: — Все. Далі я не знаю.
— Кузінько, — сказала лагідно дівчинка. — Покажи нам дорогу. Ходи з нами, га?
Кузька поглянув на своє місто, де ще й досі галасували хвальки, подивився собі під ноги, а потім на Лариску. І відказав:
— А що? Я найсміливіший! Я можу й піти!