— Півдюжини — 45 шилінгів.
— О, сказав Ентоні. — Симпатичні, правда? А скільки ось ці?
— Чудесні речі, старий Уотерфорд. Віддам вам пару за 18 гіней.
Містер їству д відчув, що залазить все далі у трясовину. За хвилину він, загіпнотизований поглядом старої, купить-таки щось. І все ж він не міг примусити себе вийти з крамниці.
— А ось це? — запитав він, вказуючи на канделябр.
— 35 гіней.
— А! — з жалем сказав містер Іствуд. — Це більше, ніж я можу собі дозволити.
— Що вам потрібно? — запитала літня дама. — Щось для весільного подарунка?
— От-от, — вхопився Ентоні за підказку. — Так важко підібрати щось підходяще.
— Ну, — сказала дама, впевнено підводячись, — добре старе скло згодиться всім.
У мене тут є пара старих карафок, а ось чудовий лікерний набір, ідеальний подарунок для нареченої.
Не будучи жінкою, Ентоні був незнайомий з тонким мистецтвом, як піти з крамниці без покупки.
— Я візьму лікерний набір, — похмуро сказав він. Набір був менший од інших речей розмірами. Його жахала можливість одержати канделябр.
З гіркотою в серці він заплатив за покупку. І потім, коли стара дама загортала згорток, до нього раптом повернулася сміливість.
— Огірок, — твердо і чітко вимовив він. Стара різко зупинилась посеред обгорткових маніпуляцій:p— Га? Що ви сказали?
— Нічого, — спішно збрехав Ентоні.
— О! Мені здалося, ви сказали "огірок".
— І сказав, — з викликом заявив Ентоні.
— Ну, — покартала його стара дама, — чого ж ви одразу так і не сказали? Тільки час марно забрали. Он у ті двері і вгору по сходах. Вона на вас чекає.
Наче уві сні, Ентоні пройшов у вказані двері і піднявся по брудних сходах. На площадці через прочинені двері було видно крихітну вітальню.
У кріслі, втупившись на двері з вичікувальним виразом на обличчі, сиділа дівчина.
І яка дівчина! Саме про таку шкіру обличчя слонової кістки так часто писав Ентоні. А її очі! Які очі! Вона була не англійка, це було видно з першого погляду. В ній відчувалась іноземна екзотика, яка впадала у вічі навіть в дорогій простоті її плаття.
Ентоні ніяково зупинився у дверях. Настала хвилина пояснення. Але дівчина підскочила і кинулась до нього.
— Ти прийшов! — скрикнула вона. — Ти прийшов. Хвала Богу!
Ентоні, який не звик втрачати можливості, палко зголосився. Нарешті вона відсахнулась і з чарівливою боязкістю зазирнула йому в обличчя.
— Я б і не впізнала тебе, — заявила вона. — Правда.
— Хіба? — ледь посміхнувся Ентоні.
— Так, навіть твої очі здаються іншими, і ти удесятеро гарніший, ніж я думала.
Я можу поцілувати тебе знов?
— Звісно, можеш, — сердечно сказав Ентоні. — Скільки хочеш.
Настала вельми приємна інтерлюдія.
"Цікаво, хто ж я такий? — думав Ентоні. — Сподіваюсь, що справжній Він не з'явиться. Яка вона дивовижна".
Раптом дівчина відсахнулась від нього з жахом на обличчі:p— За тобою не стежили?
— Ні.
— Але вони дуже підступні. Ти не знаєш їх так, як я. Борис — сущий диявол.
— Заради тебе я невдовзі розберусь з Борисом.
— Ти лев — справжній лев. А вони canaille — усі! Послухай, ЦЕ знаходиться у мене. Вони б убили мене, якби узнали. Я боялась, я не знала, що робити, а потім згадала про тебе... Тихше, що це?
Знизу, з крамниці, долинув якийсь звук. Порухом показавши йому залишитись на місці, дівчина навпочіпки вийшла на площадку. Повернулася вона зблідла.
— Це поліція. Вони йдуть сюди. У тебе є ніж? Револьвер? Що?
— Люба моя, чи не думаєш ти, що я збираюсь вбити поліцейського?
— Та ти божевільний, божевільний! Вони схоплять тебе і підвісять за шию, поки ти не помреш.
— Вони — що? — сказав містер Іствуд з неприємним відчуттям у ділянці хребта.
Наступної хвилини до кімнати увійшли двоє. Вони були у цивільному одязі, але їх виказувала постава. Менший з двох, низенький темноволосий чоловік з спокійними сірими очима, заговорив.
— Конрад Флекман, — сказав він, — ви заарештовані за звинуваченням в убивстві Анни Розенборг.
З вуст дівчини зірвався приглушений викрик. Ентоні, спокійно посміхаючись, ступив уперед.
— Ви помиляєтесь, офіцере. Мене звуть Ентоні Іствуд.
Схоже було, що ця заява не справила на двох сищиків ніякого враження.
— Потім розберемося, — сказав один з них, той, який досі мовчав. — А поки пройдімо.
— Конрад! — закричала дівчина. — Конрад, не дай їм забрати тебе.
Ентоні подивився на детективів:p— Ви, може, дозволите мені попрощатися з молодою леді?
Проявивши несподівану делікатність, двоє чоловіків рушили до дверей. Ентоні повів дівчину в куток до вікна й заговорив неголосно і швидко:p— Послухай, я сказав правду. Я не Конрад Флекман. Коли ти телефонувала сьогодні вранці, ти потрапила не туди. Мене звуть Ентоні Іствуд. Я прийшов на твій поклик, бо... коротше, я прийшов.
Вона недовірливо уп'ялась на нього:p— Ти не Конрад Флекман?
— Ні.
— О! — скрикнула вона. — А я тебе поцілувала!
— Це нічого, — запевнив її містер Іствуд. — Колись це практикувалось у древніх християн. Розумна річ. Тепер послухай мене. Я зараз піду з цими людьми. Я швидко доведу їм, хто я є. Тим часом вони тебе не чіпатимуть, і ти зможеш попередити свого дорогоцінного Конрада.
Вона винагородила його захопленим поглядом, посміхаючись крізь сльози.
— Я не забуду, ні, я не забуду.
— Тоді добре. До побачення. Послухай...
— Так?
— Коли ми вже заговорили про древніх християн, ще один не зашкодить, адже так?
Вона оповила руками його шию. її вуста доторкнулись до його вуст.
— Ти мені подобаєшся, так, ти мені подобаєшся. Ти запам'ятаєш це, щоб не трапилось, так?
Ентоні неохоче вивільнився і пішов до сищиків:p— Я готовий. Ви не збираєтесь затримувати леді, я гадаю?
— Ні, сер, — ввічливо сказав низенький.
"У Скотленд-Ярді працюють порядні люди", — подумав Ентоні, опускаючись за ними вузькими сходами.
Старої жінки у крамниці не було видно, та Ентоні вловив з-за задніх дверей важке дихання і здогадався, що вона стояла там, обережно спостерігаючи за тим, що відбувалось.
Залишивши позаду запустіння Керк-стріт, Ентоні глибоко зітхнув і звернувся до того з детективів, який був трохи нижчий.
— Послухайте, інспекторе, адже ви інспектор, я гадаю?
— Так, сер. Інспектор Веррол. Це сержант Картер.
— Ну що ж, інспекторе Веррол, прийшов час поговорити серйозно і послухати теж.