Потім думки його перекинулися на інших двох жінок, з якими він приїхав: на стару діву із церемонно стуленими вустами й на молодицю. Його не інтересувала ця молодиця — байдужа молода шльондра. А втім, ні, тут три жінки, якщо причислити ще й Роджерсову дружину. Досить-таки чудне створіння, вона виглядає наполоханою до смерті. Втім, Роджерси своє діло знають і виглядають вельми респектабельно.
Саме в цю мить на терасу вийшов Роджерс. Суддя звернувся до нього:
— Чи не знаєте ви, леді Констенс Калмінгтон має прибути?
Роджерс витріщив очі на нього:
— Мені про це нічого не відомо, сер.
9
Ентоні Марстон приймав ванну. Він блаженствував, пестячи в гарячій воді свої зсудомлені від тривалої їзди суглоби. Ніякі думки не точили йому голову. Ентоні був людиною почуттів і дій. Варто йому було усвідомити: "Через це треба перейти", як він одразу позбавлявся вагань і докорів сумління.
Ще трішечки поніжити у гарячій — тільки що не кипить — воді свої втомлені суглоби, потому — гоління — коктейль — обід… Ну а далі?
10
Містер Блор вив'язував краватку. В таких справах він був не дуже-то мастак. Поглянув у дзеркало, чи має належний вигляд. Либонь, що так. Досі ніхто з присутніх тут не виявляв до нього особливої симпатії… Дуже кумедно збоку спостерігати, як усі вони видивляються один на одного.
Він зовсім не збирався нехтувати своїми обов'язками. Помітив дитячу лічилку, що висіла в рамці над каміном. Вправно зроблено — й до діла!
Він згадав, як іще хлопчаком був на цьому острові. Йому тоді й на думку не спадало, що колись він виконуватиме такого роду роботу саме тут, на острові, на цій віллі. Втім, мабуть, це дуже добре, що людина не може передбачити своє майбутнє…
11
Генерал Макартур сидів насуплений.
Чортяка його забери, все це диявольськи підозріло! Це зовсім не те, про що йшлося в запрошенні… З якою насолодою він, коли б знайти слушний привід, забрався звідси додому… Кинув би під три чорти оцю витівку… Та моторний човен відбув на материк. Він змушений залишитися… Ще отой Ломбард — якийсь підозрілий тип. Пройдисвіт. Заприсягнути можна, що пройдисвіт.
12
Тільки-но пролунав гонг, Філіп Ломбард вийшов зі своєї кімнати й попрямував до сходів. Хода в нього тиха, вкрадлива, наче в пантери. В усій подобі щось хижацьке та водночас таке, що тішило зір.
Він посміхнувся сам до себе. Тиждень, га?
Він був готовий досхочу натішитися цим тижнем.
13
Емілі Брент, у чорній шовковій сукні, вже готова до обіду, в своїй кімнаті читала біблію. Її губи беззвучно ворушилися:
"Язичники впадуть у яму, яку самі ж викопали; у пастку, ними приховану, потрапить їхня ж нога. Славен господь судом, що його він чинить над грішними: лиходіїв карають творіння їх власних рук. Опиняться грішники в пеклі!"
Її щільно стиснуті вуста завмерли. Вона закрила біблію. Підвівшись, зашпилила біля горла брошку з димчастим топазом і рушила вниз, на обід.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1
Обід наближався до кінця. Страви були смачні, вина чудові. Роджерси прислужували чудово.
Всі були в доброму гуморі. Застільна бесіда набрала вже рис невимушенності й дружелюбності. Суддя Уоргрейв, захмелілий від випитого портвейну, оповідав якусь забавну історію у властивій йому саркастичній манері. Доктор Армстронг і Тоні Марстон з інтересом прислухалися до нього. Міс Брент невимушено перемовлялася з генералом Макартуром; у них виявилися спільні знайомі. Віра Клейторн ставила містерові Девісу розсудливі запитання щодо життя в Південній Африці. Містер Девіс досить жваво базікав на цю тему. До його розповіді уважно прислухався Ломбард, час від часу кидаючи на Девіса пильний, глузливий погляд примружених очей. Одночасно Ломбард нишпорив очима довкола, вивчаючи своїх співтрапезників. Нараз Ентоні Марстон вигукнув:
— Глядіть, які дивні фігурки!
У центрі стола, на круглій скляній підставці, стояли маленькі фарфорові статуетки.
— Це американські індійці, — сказав Тоні, — Ми ж на Індіанському острові. У цьому, вважаю, є сенс.
Віра нахилилася до столу, хотіла роздивитись фігурки.
— Цікаво, скільки їх тут? Десять?
— Так, рівно десять.
— Які кумедні, — вигукнула Віра. — Це ж, мабуть, ті самі десять індійчат із дитячої лічилки. В моїй кімнаті зона висить у рамці над каміном.
— У моїй кімнаті теж, — сказав Ломбард.
— І в моїй.
— І в моїй, — одноголосно ствердили всі.
— Оригінальна витівка, — сказала Віра, — хіба ні?
— Більше всього, дитяча, — гмукнув суддя Уоргрейв, підливаючи собі портвейну.
Емілі Брент і Віра Клейторн перезирнулися. Жінки разом підвелися й вийшли. У вітальні величезні, на всю стінку, вікна, що виходили на терасу, були розчинені навстіж, тому долинав шум моря, що билося хвилями об скелі.
— Люблю гуркіт моря, — мовила Емілі Брент.
— А я його ненавиджу, — відрубала Віра.
Міс Брент з подивом зиркнула на неї. Віра зашарілася й уже стриманіше додала:
— Під час шторму навряд чи тут приємно. Емілі Брент згодилась.
— Втім, я певна, що взимку тут не живуть, — сказала вона. — Либонь, не знайти обслуги, що погодилась би зостатися тут на зиму.
— Взагалі знайти підхожу обслугу — справа не легка, — промурмотіла Віра.
— Місіс Олівер пощастило з обслугою, — відзначила Емілі Брент. — У всякому разі, ця місіс Роджерс — добра Куховарка.
Віра подумала: "Кумедно, як оці літні люди завжди плутають прізвища". А вголос:
— Я з вами згодна — місіс Оуен справді пощастило.
Емілі Брент, що вже витягнула із сумочки незакінчене вишивання, з яким ніколи не розлучалася, просиливши нитку в голку, нараз завмерла.
— Оуен? Ви сказали "Оуен"? — різко спитала.
— Так.
— За своє життя я ніколи не зустрічала людини на прізвище Оуен, — сухо сказала Емілі Брент.
Віра вражено скинула брови:
— Так це ж…
Вона не встигла докінчити фразу. Прочинилися двері, й до них приєдналися чоловіки. Слідом за ними прямував Роджерс, несучи піднос із кавою.
Суддя, ввійшовши до кімнати, сів поруч Емілі Брент. Армстронг присів біля Віри. Тоні Марстон почвалав до відчиненого вікна. Блор зі щирим подивом вивчав мідну статуетку — мабуть, розмірковуючи, чи можна вважати, що ці вайлуваті риси належать жіночій статі. Генерал Макартур, прихилившися спиною до каміна, злегка погладжував свої сиві вуса. Обід був смачний, нічого не скажеш; настрій генерала явно йшов на піднесення. Ломбард гортав сторінки гумористичного журналу "Панч", що разом з іншими газетами й журналами лежав на столику біля стіни.