— Пробачте, мій друже,— сказала вона,— але я можу забути про одну річ, яка здається дрібницею, а проте надто важлива. Вашої ноги не було у пані д'Еспар з того тисячу разів щасливого дня, коли я вас там зустріла. Підіть до неї,— не для себе, не заради ввічливості, а для мене. Можливо, що вона вже через вас вороже ставиться до мене, випадково дізнавшись, що після того обіду ви, так би мовити, не виходили від мене. Крім того, мій друже, мені було б не до вподоби бачити, що ви занедбуєте свої знайомства і світ, а також і свої заняття й праці. Я була б ще раз дико обмовлена. Хіба не стануть говорити, що я вас держу на прив'язі, що я забираю вас усього, боюсь порівнянь, хочу ще раз змусити заговорити про себе, що я причепилася до вас, щоб зберегти свою перемогу, знаючи, що вона остання? Хто міг би здогадатися, що ви — мій єдиний друг? Коли ви дійсно любите мене так, як казали, то ви змусите світ повірити, що ми справді — просто брат і сестра. Продовжуйте.
Д'Артез раз назавжди був привчений до покори тією несказанною м'якістю, з якою ця граціозна жінка впорядкувала своє вбрання, щоб впасти з усією вишуканістю. Було щось незбагненно витончене, поступливе в її словах, які зворушили його до сліз. Княгиня ставила себе вище всіх огидних і міщанських звичаїв тих жінок, що пручаються й сперечаються за кожний дальший крок на кушетках; вона проявила нечувану велич. Їй не було потреби про це говорити, їх з'єднання було благородно умовлене між ними. Ні вчора, ні сьогодні, ні завтра: це буде тоді, коли вони обоє цього схотять, без нескінченних церемоній того, що банальні жінки називають жертвою; звичайно, ті знають усе, що мають втратити при цьому, тоді як це свято — тріумф для жінок, певних того, що тут вони виграють. В останніх словах княгині все було невиразне, як обіцянка, солодке, як надія, а проте вірогідне, як право. Визнаємо: прояв такого роду величі властивий тільки отаким блискучим і витонченим обманщицям; вони й далі лишаються королевами там, де інші жінки стають підданими. От тепер д'Артез міг виміряти відстань, що існує між цими жінками й іншими. Княгиня показувала себе завжди достойною і прекрасною. Секрет цього благородства полягає, можливо, в тій майстерності, з якою великосвітські дами вміють скидати свої покривала; в такому становищі вони уподібнюються до античних статуй; а якби вони зберегли на собі якесь ганчір'я, то були б безсоромні. Міщанка завжди старається чимсь угорнутися.
Споряджений ніжністю, підтриманий найблискучішими чеснотами, д'Артез послухався і пішов до пані д'Еспар, яка розгорнула перед ним усе своє чарівне кокетство. Маркіза остереглася сказати д'Артезу хоч слово про княгиню, вона тільки запросила його на найближчий день обідати.
Д'Артез застав у неї в цей день численне товариство. Маркіза запросила Растіньяка, Блонде, маркіза д'Ахуда-Пінто, Максима де-Трай, маркіза д'Егріньйона, обох Ванденесів, дю-Тійє, одного з найбагатших паризьких банкірів; були також барон де-Нюсінжен, Натан, леді Дадлей, два найвіроломніших аташе посольства і шевальє д'Еспар, один з найзагадковіших персонажів цього салону, втаємничений у політику своєї невістки.
Із смішком Максим де-Трай звернувся до д'Артеза:
— Часто ви бачите княгиню де-Кадіньян?
Д'Артез у відповідь на це питання сухо кивнув головою. Максим де-Трай був bravo* найвищого гатунку, без стида й совісті, здатний на все; він розоряв жінок, які прив'язувалися до нього, змушував їх заставляти брильянти, але прикривав такий спосіб життя блискучим зовнішнім лоском, чарівними манерами і сатанинським розумом. Він у всіх викликав однаковою мірою страх і презирство, та як ніхто не насмілювався висловити йому щось інше, крім наймиліших почуттів, то він і не міг нічого помітити, або просто приймав як належне цю загальну удаваність. Він був зобов'язаний графу де-Марсе останнім ступенем свого піднесення, якого міг досягти. Де-Марсе, здавна знаючи Максима, вважав його здатним виконувати деякі таємні і дипломатичні доручення, давав їх йому, і той чудово справлявся з ними. Д'Артез протягом року брав достатню участь в політичних справах, щоб ґрунтовно пізнати Максима де-Трай, і, може, він один мав характер досить високий, щоб висловити вголос те, що світ думав про себе.
* Найманий убивця в Італії XVII— XVIII ст.; авантюрист (італ.)
— Це ш, сфішайно, зараті фона фі нехтуйт Палата, — сказав барон де-Нюсінжен.
— О! княгиня — одна з найнебезпечніших жінок, на яких може натрапити чоловік,— лагідно зауважив маркіз д'Егріньйон.— Їй зобов'язаний я ганьбою мого шлюбу.
— Найнебезпечніших? — перепитала пані д'Еспар. — Не кажіть так про мого кращого друга. Я ніколи не чула й не помічала у княгині нічого такого, що не здавалось би мені виявом найвищих почуттів.
— Дозвольте ж висловитися маркізові! — скрикнув Растіньяк.— Коли чоловіка скине з сідла гарний кінь, він знаходить у ньому вади і продає його.
Вражений цими словами, маркіз д'Егріньйон глянув на Даніеля д'Артеза і сказав, звертаючись до нього:
— Сподіваюсь, що характер взаємин пана з княгинею не такий, щоб це заважало нам говорити про неї.
Д'Артез промовчав. Д'Егріньйон був не дурний і на відповідь Растіньяку змалював позитивний портрет княгині, який звеселив усіх присутніх. Та як ці смішки були зовсім незрозумілі д'Ар-тезу, то він нахилився до своєї сусідки, пані де-Монкорне, і спитав ЇЇ про смисл цих жартів.
— Але, за винятком вас, судячи з вашої доброї думки про княгиню, всі присутні, коли вірити чуткам, користувалися з її ласки.
— Можу вас запевнити, що в цих чутках нічого, крім брехні, нема,— відповів Даніель.
— Але ж ось пан д'Егріньйон, дворянин з Перша, який цілком розорився через неї дванадцять років тому і який, через неї ж, мало не потрапив на ешафот.
— Я знаю цю справу,— сказав д'Артез.— Пані де-Кадіньян поспішила врятувати пана д'Егріньйона від карного суду, і ось як він віддячує їй сьогодні!
Пані де-Монкорне поглянула на д'Артеза з подивом і зацікавленням, близьким до остовпіння, потім перевела погляд на пані д'Еспар, показуючи очима на нього, немов хотіла сказати: "Він заворожений!"
Під час цієї короткої розмови пані д'Еспар захищала пані де-Кадіньян, але цей захист скидався на дію громовідводів, що притягають блискавки. Коли д'Артез вернувся до загальної розмови, він почув, як Максим де-Трай кинув такі слова: