— Пані д'Еспар! — скрикнув Даніель, здригнувшись від жаху.
— О, я їй простила, мій друже. Насамперед, сказано дуже дотепно, і, може, я й сама говорила ще ущипливіші речі про бідних жінок, так само чистих, як і я.
Д'Артез знов поцілував руку цієї святої жінки, яка, спочатку подавши йому свою матір покремсаною на шматки, далі зробивши з князя де-Кадіньян, відомого вам, якогось Отелло в потрійному розмірі, тепер лихословила сама про себе і винуватила себе, аби лише надати собі в очах щиросердого письменника тієї незайманості, що її навіть найдурніша жінка намагається за всяку ціну піднести своєму коханому.
— Ви розумієте, мій друже, що я знов з'явилася в світі з блиском і щоб блищати. Тут мені довелось витримати нову боротьбу: треба було завоювати незалежність і нейтралізувати де-Мофріньєза. Отже, тепер я вже з інших причин провадила гуляще життя. Щоб оглушити себе, щоб забути реальне життя за допомогою життя фантастичного, я блищала, влаштовувала банкети, розкошувала, як княгиня, і я наробила боргів. У себе вдома я забувалася сном утоми, для світу відроджувалася красивою, веселою, безрозсудною; але в цій сумній боротьбі фантазії проти дійсності я промотала своє багатство. Революція 1830 року застала мене в той момент, коли я зустріла, наприкінці цього існування з "Тисячі і одної ночі", святе й чисте кохання, яке я (бо я ж вільна!) бажала спізнати. Зрозумійте мене. Хіба це не було природним для жінки, чиє серце, стиснуте стількома подіями й випадками, прокинулось в тому віці, коли жінка відчуває себе обманутою, і коли я бачила навколо себе стількох жінок, щасливих коханням? Ах, чому Мішель Кретьєн був такий шанобливий? Це обернулося ще в одну насмішку з мене. Що поробиш? Падаючи, я втратила, все, не лишивши ілюзій ні в чому; я все поборола в собі, всього покуштувала в житті, крім єдиного плоду, для якого нема в мене більше ні смаку, ні зубів. В решті решт, я вже була розчарована в світі, коли мені треба було залишити світ. У цьому є ніби щось від провидіння, як у тій втраті чутливості, що готує нас до смерті. (Вона зробила жест, сповнений релігійного розчулення). Все тоді пішло мені на користь,— повела вона далі,— крах монархії і її кінець допомогли мені поховати себе. Мій син — для мене велика втіха. Материнська любов заміняє нам інші обмануті почуття. Світ дивується з моєї відлюдності, але в ній я знайшла щастя. О, коли б ви знали, яка щаслива тут оця бідна істота, що зараз перед вами! Присвятивши все своєму синові, я забула про щастя, якого не знала і, не знатиму ніколи. Хто міг би повірити, що життя княгині де-Кадіньян пояснюється однією поганою шлюбною ніччю, а всі приписувані їй пригоди — викликом, кинутим маленькою дівчинкою двом жахливим пристрастям? Ніхто. Тепер я боюсь усього. Я, напевне, відштовхну справжнє почуття, щире й чисте кохання, згадавши стільки обманів і лих. Так багачі, обдурені шахраями, які удавали з себе нещасних, відштовхують чесних бідняків, відчувши огиду до благодійності. Все це жахливо, чи не так? Але повірте мені: те, що я вам розповідаю,— історія багатьох жінок.
Останні слова були вимовлені вже тим пустотливим і легковажним тоном, що знов нагадував елегантну й насмішкувату жінку. Д'Артез був приголомшений. В його очах люди, яких суди засилають на каторгу: убивці, грабіжники — з обтяжуючими провину обставинами, підроблювачі підписів на векселях,— були тепер свого роду святими в порівнянні з людьми вищого світу. Ця жорстока елегія, викувана в кузні брехні і загартована в водах паризького Стіксу32, була прочитана голосом, незрівнянно щирим. Письменник дивився на цю чарівну жінку, поринулу в кріслі: руки її звисали з крісла, як дві краплини роси на пелюстці квітки; вона була знесилена цим викриттям, цими спогадами, ніби переживши знову всі злигодні свого життя під час розповіді про них,— словом, то був ангел скорботи.
— Уявіть же собі,— почала вона, раптом випроставшись, піднявши руку і кидаючи блискавки очима, в яких палахкотіли двадцять нібито цнотливих років,— уявіть собі, яке враження мало справити на мене кохання вашого друга! Але з жорстокого насміху долі... чи, може, бога... тоді, признаюсь, я піддалася б чоловікові, але чоловікові, гідному мене, так я ждала, щастя! І що ж, він вмер, і вмер, рятуючи життя, кому?.. Панові де-Кадіньян!.. Чи дивно ж, що ви застали мене в мріях...
Це був останній удар. Бідний д'Артез не витримав його: впав навколішки, заховав свою голову в руки княгині і заплакав. Він пролив ті солодкі сльози, які проливали б ангели, коли б ангели плакали. І в той час, як Даніель стояв отак, сховавши голову, пані де-Кадіньян могла дозволити собі усміхнутися лукавою усмішкою тріумфу, усмішкою, яка з'явилась би у мавпи після вдало виконаної спритної штуки, коли б мавпи сміялися. "Ага! Впіймався!" — подумала вона; і вона справді міцно тримала його.
— Але ви...— сказав він, підводячи свою прекрасну голову і дивлячись на неї з любов'ю.
— Незаймана і обмовлена,— закінчила вона, усміхаючись, банальності цього старого жарту, але надаючи йому чарівного змісту усмішкою, сповненою жорстокої веселості.— Якщо ви бачите мій сміх, то це тому, що я думаю про княгиню, яку знає; світ, про ту герцогиню де-Мофріньєз, з чиїм ім'ям зв'язують і де-Марсе, і безчесного Максима де-Трай, розбійника в політиці, і цього маленького дурника д'Егріньйона, і Растіньяка, Рюбампре, посланників, міністрів, російських генералів, і чи я знаю, кого ще? Європа! Лихословили про цей альбом, який я веліла зробити, думаючи, що ті, хто захоплювався мною, були моїми друзями. О, це жах! Я не розумію, як могла терпіти чоловіка коло моїх ніг: нехтувати їх усіх — така мусила б бути моя релігія.,
Вона підвелася й відійшла в проріз вікна ходою, сповненою чудової виразності.
Д'Артез залишився в кріслі коло каміна, куди він знову сів, не насмілюючись піти за княгинею і тільки дивлячись на неї. Він чув, як вона схлипувала, не утираючись. Княгиня схлипує? Діана спробувала зробити неможливе, щоб змусити повірити в її чутливість. Д'Артез подумав, що його ангел в сльозах, підбіг до неї, взяв її за талію і притиснув до свого серця.