Герцогині д'Юксель було сорок п'ять років, коли вона віддала свою дочку за герцога де-Мофріньєз, а втім, вона вже давно без ревнощів і навіть з інтересом спостерігала успіхи свого старого друга. Під час весілля дочки і герцога вона поводилася з великосвітським тактом, що врятувало неморальність цієї шлюбної комбінації. Але все-таки злі язики придворного товариства знайшли поживок для посміху і твердили, що ця прекрасна поведінка небагато коштувала герцогині, хоч вона вже років з п'ять, як вдалася в благочестя і каяття, властиве жінкам, яким є багато чого замолювати.
Протягом кількох днів княгиня показувала себе все більш і більш незвичайною, дякуючи своїм знанням в галузі літератури. Вона приступала з винятковою сміливістю до найважчих питань, бо читала і вдень і вночі з завзятістю, гідною найбільших похвал. Д'Артез, здивований і нездатний зрозуміти, що Діана д'Юксель повторювала ввечері те, що вона прочитала ранком, як це робить більшість письменників, вважав її за жінку видатну. Ця розмова віддаляла Діану від мети; вона намагалася знову наблизити її на ґрунті дружніх відвертостей, яких її коханий розсудливо уникав, але їй не так-то легко було змусити повернутися до них людину такого складу, вже раз сполохнуту. Проте після місяця літературних кампаній і прекрасних платонічних розмов д'Артез посмілішав і приходив щодня о третій годині. Він сидів у неї до шостої години і потім знову з'являвся ввечері о дев'ятій, щоб залишитися до півночі або до першої години, з точністю коханця, охопленого нетерпінням. Під той час, коли з'являвся д'Артез, княгиня показувалась одягненою з більшою або меншою розрахованістю. Ця взаємна вірність, дбайливість, якої вони вимагали від самих себе, в повній мірі виявляли почуття, в яких вони не насмілювались признатися, бо княгиня прекрасно розуміла, що ця доросла дитина настільки ж боїться відвертого освідчення, наскільки вона жадає його. А втім, д'Артез вкладав у свої постійні німі признання повагу, яка безмірно подобалась княгині. Обоє з кожним днем відчували себе тим більш однодушними, що в ході їх думок не було нічого ні зумовленого, ні різко розмежованого, тоді як у коханців бувають, з одного боку, справжні домагання, а з другого — оборона — щира або удавана. Подібно до всіх чоловіків, які зберегли в собі невідповідну їх вікові юність, д'Артез був під владою тієї хвилюючої нерішучості, що її породжують сила бажань і боязнь не мати успіху. В цьому становищі молода жінка звичайно не розбирається, коли сама поділяє його, але княгиня надто часто бувала його причиною, щоб не зазнавати насолоди від нього. До того ж Діана бавилася цими милими дитячими забавами з тим більшим очаруванням, що добре знала, як їх припинити. Вона була подібна до великого художника, що милується невиразними лініями ескіза, певний того, що в годину натхнення він завершить шедевр, який перебуває ще в зародковому стані. Скільки разів, побачивши, що д'Артез готовий зробити рішучий крок, вона воліла спинити його, набравши поважного вигляду. Вона стримувала таємні бурі цього юного серця, вона здіймала їх і знову втихомирювала одним поглядом, простягаючи руку для поцілунку, або незначними словами, вимовленими схвильованим і ніжним голосом. Ці виверти, холодно розраховані, але божественно розіграні, все глибше відбивали її образ в душі цього розумного письменника, якого їй подобалось робити дитиною, довірливою, простою і майже дурненькою поряд з нею. Але часом вона серйозно задумувалась над своїм поводженням з ним і тоді не могла не захоплюватися поєднанням такої величі з такою невинністю. Ця гра завзятої кокетки непомітно прив'язувала її саму до свого раба. В решті решт, вона почала відчувати роздратовання проти свого закоханого Епіктета27 і, коли побачила його схильним до цілковитого легковір'я, вирішила накласти йому на очі найгустішу пов'язку.
Одного вечора Даніель застав княгиню замисленою. Вона сиділа, спершись ліктем на маленький столик, і її прекрасну біляву голову заливало світло лампи; вона гралася листом, підкидаючи його на скатерці столика. Коли д'Артез переконався, що це лист, вона склала його і заховала в конверт.
— Що з вами? — спитав д'Артез,— Ви, здається, чимсь занепокоєні.
— Я одержала листа від Кадіньяна,— відповіла вона.— Хоч які великі його провини передо мною, я подумала, прочитавши його лист, що він у вигнанні, без сім'ї, без любимого сина.
Ці слова, вимовлені задушевним голосом, виявляли ангельську чутливість. Д'Артез був схвильований до краю. Цікавість закоханого перетворилася, так би мовити, в цікавість майже психологічну і літературну: йому схотілось дізнатися, до якої міри величі доходила ця жінка, які образи прощала вона, наскільки ці світські жінки, що їм приписують легковажність, сердечну черствіть, егоїзм, можуть бути ангелами. Згадавши, як його вже раз відштовхнули, коли він хотів узнати це небесне серце, він з тремтінням в голосі сказав, узявши прозору, тонку, з гострими пальчиками руку Діани:
— Чи ми тепер досить друзі, щоб ви могли розказати мені про вистраждане вами? Ваші старі печалі відчуваються в цій замисленості.
— Так,— сказала вона, надавши цьому слову звучання, подібного до найніжнішої ноти, яку будь-коли виводила флейта Тюлу28.
Вона знов поринула в свою замисленість, і очі її затуманились. Даніель завмер в тривожному чеканні, перейнятий урочистістю хвилини. Уява поета змушувала його бачити немовби хмари, що поволі розступалися, відкриваючи йому алтар, де він мав побачити коло ніг божих закланого агнця.
— Отже?..— вимовив він м'яким і лагідним голосом.
Діана поглянула на ніжного запитувача; тоді повільно понурила очі, опустивши повіки рухом, що виявляв найблагороднішу соромливість. Тільки чудовисько здатне було б припустити будь-яке лицемірство в граціозному хвилеподібному русі, яким лукава княгиня випростала свою красиву маленьку голову, щоб ще раз втупити погляд в жадібні очі великої людини.
— Чи можу я це? Чи повинна? — сказала вона, удаючи жестом вагання і вдивляючись в д'Артеза з урочистим виразом мрійливої ніжності.— Чоловіки так мало вірять в явища такого роду! Вони вважають себе так мало зобов'язаними бути скромними!