Я зробив круги згори вниз, потім переставив ногу і почав робити знизу вгору. Між кожним змахом рук я міг їй одповістм:
— По... че... кай... За... раз... скінчу...
На жінок твердість характеру впливав, як на запального адвоката "предусматривающая статья".
Поля шпурнула торбинку свою на моє ліжко й мовчки, з обуреним виглядом сіла на стілець.
Коли я скінчив свої вправи, вона мені оповіла таку історію. (Я, звичайно, випускаю гарячу передмову її, яка більше торкалась моєї персони, ніж історії).
Тиждень тому, на другий чи третій день, як я виїхав, на станції у нас арештували двох добродіїв. Арештували так несподівано, таємно й загадково, що сам жандармський ротмістр Кочетков на знав, кого й за що він арештував. За годину перед прибуттям кур'єрського № 14 Кочетков дістав з губернії телеграму з наказом арештувати двох злочинців, які мають такі-то прикмети ft їдуть в купе першого класу. Таких, дійсно, знайшли — й арештували.
Вони не боронились, не противились, але їх (з наказу губернії) зв'язали й лід вартою двох десятків солдат одвели в городську тюрму.
— Ти уявляєш? Двох десятків! Уяви собі тільки: в'язали і під конвоєм двох десятків... Ти розумієш?
Я нічого не розумів, але це було, справді, досить дивно й таємно.
В тюрмі ж їх моментально розрізнили! Розсадовили по різних камерах. А камери пильно-пильно ізолювали;
поприбивали над вікнами "щити", випорожнили сусідні камери, щоб не було зносин ні з одним чоловіком, а до дверей приставили спеціальних дозорців. (З цими дозорцями вийшла ціла катавасія, — ніхто не одважувався стояти біля таких важних і таємних злочинців). Але найголовніше те, що ніхто нічого не знав про цих людей, хто вони, звідки, куди їхали, по віщо — невідомо. Самі вони абсолютно нічого не говорять, мовчать — і більше нічого. Паперів при них ніяких не було. Цілковита тайна.
— Ти розумієш?
Я сидів з похмуро-заклопотаним виразом. Власне, клопоту мені від того особливого не було, але показати це Полі було б так само розумно, як ударить педеля по илечі й заревти: "Пролетарі'!', єднайтеся".
— Так... Треба буде той... Гм!.. А вони хто — есери чи есдеки?
Поля аж крутнулась на місці:
— Ах господи! Та кажу ж тобі, що нічого не відомо! "Ну, та якого ж чорта, голубко, тобі треба од мене?!" — хотілось мені запитати мою наречену. Але я ще більш похмурився й глибокодумно пробурмотів:
— Умгу!.. Так... Треба буде той... Очевидно, серйозні партійні люди.
— Я теж так думаю, — з захватом прошепотіла Поля. Треба мати на увазі, що моя наречена тільки й мріяла про народ, партії, бомби, страйки. І щоб все се було страшенно таємниче, щоб побільше конспірацій, шифрів, паролів. Вона навіть мені посилала Галкою зашифровані записки.
Признаюсь, в той час і на мене наше одкриття, себто, що це були серйозні партійні люди, зробило-таки вражіння. І знов зробило тільки тому, що ми ніколи не бачили справжніх партійних людей. "Політичні злочинці" не раз бували під доглядом Макара Авдійовича (батька Полиного), але що се за "політика" була: аптекарський ученик, синок Фінкельштсйна, якого я кожної вакації ловив у нашому саду на яблунях і обривав йому вуха. Двоє чи троє аграрників, добродушних дядьків з Козубівки, з яких один завжди возив нам дрова. Був один семінар, небіж батюшки о. Кантатова. Але цього арештували за те, що був п'яний і, вириваючи з коренем вуличного ліхтаря, кричав: "Долой просвєщеніє!!" Його хутко випустили. Сиділи раз з сусіднього містечка фершал і фершалка, одна модистка, писарчук з воїнського присутствія. Все се були люди, яких ми знали, в яких не було нічого надзвичайного, які десь так само, як і ми, хоч і звали себе есдеками чи есерами, але справжніх есдеків і есерів і не бачили. (Я і Поля були есерами!)
Сі ж двоє були партійні люди, справжні, дійсні, загадкові, могучі, надзвичайні. Се були ті, які десь здалеку показували нам, контролювали наше життя, судили нас. Се були ті, осуду яких так боялась Поля, які примушували її клекотіти турботами, таскати кудись якісь книжечки, щось переховувати, носити незграбні блузки, розводити нудні ідейні розмови. Се були "вони", які завжди незримо стояли з нагаєм над нашими душами.
— Знаєш що? — раптом таємно нахилилась до мене Поля, й очі її поширились несподіваною думкою. — Ми повинні їм помогти втекти.
Я мовчки витріщився на неї.
— Так, так!.. Коли ми... Коли у нас є хоч трохи дійсного бажання служити ділу, то ми повинні зараз же... Слухай, се надзвичайно... Ох, господи, якби це було... Ні, ти подумай...
Спинити її стрибаючі слова — все одно, що перехопити камінці, які сипнув би хто-небудь згори. Я чекав, І коли вона сама стомиться. Нарешті, вона зупинилась.
— Ну? Що ти скажеш?
— Се неможливо, — сказав я.
— Чому? Чому неможливо? Через що? Трудно? Нічого подібного. Я думала. Дуже легко можна втекти. Ти слухай.
І вона почала висипати в мої вуха все, що думала:
єсть декілька способів. Можна підкупити дозорців. Гроші зібрать, позичить, украсти. Се одно. Можна витягнуть вночі з контори ключі, переодягтись, загримуватись дозорцями, прийти в коридор, зв'язати сторожу і .й вивести "їх". Можна передати пилки, "вони" перепиляють грати й утічуть через стіну. Нам се все дуже легко зробити, стоячи так близько до тюремної адміністрації. І коли ми не зробимо, то нам сором, ми недостойні зватись ідейними людьми, есерами, ми — вороги народу, нас нащадки заплюють, власні діти нам кинуть в лице прокляття, ми — іуди, падлюки, боягузи, лицеміри, себелюби.
Одним словом, з промови її я бачив, що вона за всяку і}іну рішилась се зробити; може, навіть тут, у мене, гільки ясно рішила, але сперечатись не було ніякої рації. Логіки жінки взагалі не визнають, а Поля тим паяє. Вона мислила по якимсь не відомим мені законам.
Коли ти їй пробувш довести, що вогонь гарячий, вона одповідає: "Нічого подібного, ні трішки не гарячий, бо у поштмейстра картуз з кокардою". От і сперечайся.
Правда, тоді — не криюсь — я й не хотів сперечатись. Я сам був настільки загіпнотизований сими "народами і ідеалами", що теж не міг розумно й об'єктивно подивитись на справу. Мене самого схвилювала й захопила думка визволити "їх", зробити щось "значне й важне".