— Це не моє, — сказала вона. — Моє було чорне.
Але потім роздивилася біле вовняне пальтечко, світле платтячко і додала зі стриманим задоволенням:
— Це мені більше подобається.
— Воно твоє, вдягайся, — відповіла Марта. — Містер Крейвен наказав місіс Медлок купити тобі нову одежу в Лондоні. Казав, що не хоче дивитися, як по дому ото ходить дитина, вбрана у все чорне. "Буде виглядати як загублена душа. Тут і так невесело. Вдягніть її у щось світле, барвисте", — отак він сказав. Коли я була вдома, то мама похитала головою і ствердила, що добре розуміє нашого господаря. Мама завжди на всьому знається. І сама вона не ходить у чорному.
— Я ненавиджу чорні речі, — призналася Мері.
Почалося вдягання. Марта завжди вдягала своїх молодших сестер і братів, проте їй іще не траплялося бачити дитину, яка б стояла як статуя і чекала, поки за неї все зроблять. Ніби у самої немає рук чи ніг.
— Чому ти сама не взуваєшся? — спитала дівчина, обережно піднімаючи її ногу.
— Це робила моя няня, — відповіла Мері, дивлячись на неї. — Такий звичай.
Мері навчилася цієї фрази від слуг-індусів. Якщо господар наказував їм зробити щось, що суперечило звичаям їхніх предків, вони лише спокійно пояснювали: "Нема такого звичаю". Після такого пояснення ніхто не смів наполягати.
Отож в Індії слуги справді вбирали міс Мері як ляльку, бо так було заведено. Та зараз, поки зібралася до сніданку, дівчинка стала розуміти, що тут, у Мізелтвейтському маєтку, їй доведеться багато чого навчитися робити самій, наприклад, вдягати панчохи, взуватися, піднімати з підлоги речі, які ненароком впустила. Зрештою, якби Марта була добре вишколеною служницею, то вона не дивувалася б з вимог юної панянки. В деяких англійських домах дітей також зачісували і вдягали слуги. Але Марта ніде, окрім Мізелтвейту, не служила, а виросла вона у простій йоркширській сім'ї, де була ще купа дітей і молодші всього вчилися від старших, тому безпорадність Мері неабияк її спантеличила.
Після того спалаху гніву, що скінчився відчайдушним плачем, холод Мері дещо розтав. Якщо з перших хвилин вільна поведінка Марти дивувала її і дратувала, то зараз дівчинка щораз більше прислухалася до слів служниці. А Марта саме розповідала про свою сім'ю.
— Ох, тобі тре' їх колись всіх зобачити, — сказала вона. — Нас є дванадцятеро, а батько заробляє тільки шістнадцять шилінгів на тиждень — на всіх. Скажу тобі, то нелегко. Мама старає'ся, аби бодай вівсяної каші всім вистачило. Брати і сестри, вони ціліськими днями бавляться надворі, гасають поміж вересових заростей. Мама каже, що вони тим повітря і живуть. Сміє'ся, що вони там, певно, пасуться, як дикі поні. Наш Дікен навіть приручив одне лошатко. Дікен вже великий, має дванадцять літ.
— Лошатко? Де він його знайшов? — спитала Мері.
— На пустищі поміж вересом. Лошатко там паслося разом з матір'ю. А він став водити з ним дружбу — часом брав йому трошки хліба, часом міг насмикати молоденької травички. І лошатко звикло до нього, ходить за ним слідом, дозволяє сідати собі на спину. Дікен добрий хлопчина і тварини його люблять.
У Мері ніколи не було домашніх тварин, хоча тепер їй захотілося. Отож Дікен її зацікавив. Здається, це вперше дівчинку зацікавив хтось, крім неї самої. Та зараз вони перейшли до другої кімнати, яка нічим не відрізнялася від тієї, де дівчинка спала. На стінах висіли понурі старовинні картини, столітні дубові меблі були масивні і важкі. Посередині стояв стіл, а на ньому чекав ситний сніданок. Але апетит у Мері завжди був поганий. Вона глянула на тарілку і відвернулася.
— Не хочу, — сказала вона.
— Як, ти не хочеш вівсяної каші?! — не повірила Марта.
— Не хочу.
— Просто не знаєш, яка вона добра. Поклади ще у неї трохи патоки… або цукру.
— Я не хочу, — повторила Мері.
— Ох! — зітхнула Марта. — Не можу дивитися, як пропадає така добра їжа. Якби ту' опинилися мої братчики і сестрички, то все би вичистили. За п'ять хвилин нічо' би не лишилося.
— Чому? — холодно спитала Мері.
— Чому?! — повторила Марта. — Та тому, що мало коли їм вдає'ся наїстися досхочу, щоб у животі кишки марша не грали. Вони завжди голодні, як ото соколята чи лисенята, котрі ростуть.
— Не знаю, що це — бути голодною, — байдуже промовила Мері.
Марта вражено подивилася на неї.
— Що ж, тобі б не завадило спробувати. Я зазнала цього предосить, — гаряче вимовила вона. — Не можу дивитися, коли ото сидять за столом і марудять, замість їсти. І тілько все переводять. Кажу, Дікен, Філ, Джейн і решта наших що завгодно би з'їли.
— То візьми і занести оце їм, — запропонувала Мері.
— Це не моє, тому взяти не можу, — чітко відповіла Марта. — Та й сьогодні не маю права йти з маєтку. Є тільки один день на місяць, коли можу піти додому. Тоді помагаю мамі в хаті, щоб вона трохи собі відпочила, бодай той один день.
Мері випила чаю, з'їла маленький шматок підсушеного хліба, намащеного мармеладом, і встала з-за столу.
— Вбирайся і можеш бігти надвір бавитися, — сказала Марта. — Може, нагуляєш апетиту до обіду.
Мері підійшла до вікна. У саду було багато дерев, поміж ними доріжки. Проте дерева стояли сірі, безлисті, і все воно виглядало якось сумно й непривітно.
— Надвір? Що мені там робити? Така погода…
— Ну добре, можеш залишатися в кімнаті — але хіба тут цікавіше?
Мері подумала. Тут і справді було нічого робити. Напевно, ліпше таки піти надвір і погуляти в саду.
— Хто піде зі мною на прогулянку? — поставила питання.
Марта глянула на неї.
— Ніхто, — незворушно відповіла вона. — Мусиш навчитися бавитися сама. Думаєш, у всіх є брати і сестри? Але діти якось бавляться. Наш Дікен, наприклад, любить собі зникнути на пустище і може годинами там бути. На пустищі у нього є вівця — він її приручив, а пташки то просто дзьобають крихти у нього з рук. В нас самих нераз нема що їсти, але він завжди лишає якийсь окраєць, аби почастувати своїх друзів.
Згадка про Дікена вплинула на Мері і вона таки вирішила піти погуляти. Диких поні чи овець у саду вона, зрозуміло, не знайде. Зате там напевно є пташки, і вони, мабуть, не такі, як в Індії, отож цікаво буде їх роздивитися.
Марта подала їй пальтечко, капелюшок, маленькі міцні черевички і показала, як вийти надвір.