Таємничий сад

Сторінка 58 з 62

Френсіс Годгсон Бернетт

— Я… я не знаю, що зроблю, коли хтось його попередить, — дуже серйозно сказав Колін. — Кожен день тільки про це й думаю… уявляю, як вбігаю до його кімнати… і дивлюся в його очі…

— Так, ліпше привітання для батька годі придумати, — кивнула головою Сюзан Совербі. — Ох, як би я х'тіла зобачити лице містера Крейвена! Потерпи, мій хлопчику, скоро ти все йому розкажеш… сам.

Потім у них з'явився ще один план. Річ у тім, що місіс Сюзан усіх їх запросила до себе, у будинок на пустищі. Тому вони обговорили свою подорож. І вирішили: до пустища їх підвезуть на дорожці. Потім діти пообідають серед вересових заростей, а тоді ще шмат дороги пройдуть пішки. А в будинку Совербі Колін і Мері запізнаються з Дікеновими братами і сестричками, потім Дікен покаже свій город, а далі бавитимуться на подвір'ї аж до смерку.

Врешті Сюзан Совербі підвелася, бо хотіла ще побалакати з місіс Медлок. Коліна також уже треба було завезти додому, бо вечоріло. Хлопець рушив було до візка, але на якусь мить зупинився перед місіс Сюзан. Тоді відрухово схопив її за край накидки.

— Ви… ви чудова, — вимовив він, хвилюючись. — Як би я хотів, аби ви були і моєю мамою… як Дікена!

При цих словах очі Сюзан Совербі зволожіли. Жінка нахилилася, обійняла Коліна і притулила до грудей як свого сина.

— Ох, хлопче, мій милий хлопче! — зворушено вимовила вона. — Скоро до тебе повернеться батько… дуже скоро. І твоя рідна мама також тебе не покинула… вона є ту' з нами, в саду. Пам'ятай про це!

Розділ 27

У саду

Відколи стоїть Божий світ, люди століття за століттям здійснюють все нові і нові відкриття. Так дивні і непояснимі досі речі стають простими і зрозумілими і входять у повсякденне життя. Потім усі навіть дивуються: таке просте, а щойно тепер спало на гадку, як це пояснити! У XIX столітті так було, наприклад, з електрикою. А зараз люди навіть не уявляють собі життя без неї.

Не менш важливе відкриття — що наші думки мають силу устократ потужнішу від електричної. Тому цю силу треба правильно використовувати, аби не завдала шкоди. Бо коли ми плекаємо у собі добрі думки — вони допомагають нам і світові довкола нас ставати кращими. І є думки погані, які отруюють нас зісередини, не дають жити і розвиватися. Тоді і світ нам немилий — бо, крім розчарування, суму і зла, нічого у ньому не бачимо.

Отож відкриття полягає у тому, що аби світ довкола нас заяснів, спочатку треба засвітити у собі ясні думки. І тут чудовим прикладом може послужити приклад Мері і Коліна.

Поки на думці у Мері було лише заперечити те, що їй кажуть, чи зробити навпаки, доки все довкола було їй байдуже і нецікаве — то й сама вона мало кому приносила втіху. Дівчинці з такою вдачею "світила" лише самотність та образа на цілий світ. Бо у кого, скажіть, могла викликати прихильність ця насуплена непривітна дівчинка, яка одразу по приїзді до Мізелтвейту взялася перед усіма виказувати свою зверхність? Та коли у житті Мері з'явилася малинівка, Марта, хатина посеред пустища, де мешкає дружна родина Совербі, а ще старий садівник Бен, то дівчинка і сама стала змінюватися, і світ довкола неї заяснів новими барвами. Саме тому Мері виявилася здатною повернути до життя потаємний сад — бо їй стало шкода, що його отак покинули напризволяще. А ще, звісно, знайомство з Дікеном і його "звіринцем" принесло немало змін у життя і думки дівчинки. І хоча Мері сама аніскільки цього не усвідомлювала, нові думки і почуття позначилися і на її зовнішньому вигляді: на личку з'явився рум'янець, в очах — жвавий блиск, зникла постійна втома від себе і світу, поліпшився апетит.

Так само й Колін: доки він сам себе тримав зачиненим у кімнаті, а в голові були лишень думки про власну слабкість, доки усього на світі боявся і навіть звичайні людські погляди, скеровані у його бік, викликали роздратування, бо нагадували про його гаданий горб і близьку смерть — то був з нього хіба істеричний малий іпохондрик, який боявся вийти надвір, тому не бачив ні сонця, ні весни. Про те, щоб спробувати стати на ноги, не було й мови. Та як тільки цікавість, радість, захоплення витіснили з його серця старі образи і страхи, то хлопець відкрив у собі нову силу, що врешті поставила його на ноги. Потім науковий експеримент у саду ще раз потвердив силу слова. Справді, аби ваше життя змінилося, треба насамперед змінити думки у своїй голові. У цьому й полягає суть найбільшого наукового відкриття.

Якщо ти пильнуватимеш троянду, хлопче, —

Чортополох там місця не знайде.

То ось, якраз тоді, коли у Мізелтвейті оживав потаємний сад, а двійко дітей день за днем здобували у ньому здоров'я і радість, далеко-далеко від маєтку, то поміж чудових фіордів Норвегії, то серед долин і гір Швейцарії, мандрував один чоловік з розбитим серцем.

Чоловік той немовби тікав від самого себе. Він ніде надовго не затримувався — здавалося, щось увесь час гнало його вперед. Неначе зміна місця могла побороти тугу та відчай, що заполонювали його душу. Чоловік занедбав свій дім, забув про свої обов'язки — він просто махнув на себе рукою. Й отак тікав від свого болю уже цілих десять років.

Єдине, що було відомо про цього дивного мандрівника — що у готелях, де зупинявся, він завжди підписувався: "Арчибалд Крейвен, Мізелтвейтський маєток, Йоркшир, Англія".

Ця подорож містера Крейвена тривала уже кілька місяців. З маєтку він вирушив іще навесні — відразу після зустрічі з міс Мері, коли та попросила у нього "клаптик землі". Для прогулянок містер Арчибалд вибирав найтихіші та найвіддаленіші закутки, бо не хотів бачити людей. Зрештою, люди також його боялися й уникали. Ще б пак, кому приємно бути у товаристві похмурого мовчуна зі згорбленими плечима, який і слова не вимовить, а лише ото дивиться перед собою, мовби нікого і нічого не бачив і не чув. Дехто гадав, що він причинний. Натомість інші вважали, що той мандрівець, певно, носить на душі якийсь тяжкий злочин, тим-то світ йому і немилий.

Справді: навіть дивлячись на схід сонця у горах, коли світ неначе народжується на очах, він не здатен був помічати навколишньої краси. Здавалося, ніщо не може звеселити його серце. Так минали дні, місяці, роки.