— Якраз про це я й думаю, — мовила Мері. — Скажеш, щоб ніхто не йшов за нами. І зможемо побігати по коридорах. Чи виконувати наші вправи. А ще я покажу тобі індійську вітальню — там у шафці повно слоників. У цьому будинку що завгодно можна знайти.
— Задзвони у дзвоник, — нетерпляче сказав Колін.
Прийшла доглядальниця. Колін розпорядився:
— Привезіть сюди мій візок, — мовив він. — Ми з міс Мері підемо оглянути ту частину будинку, де ніхто не живе. Джон знесе мене у коридор, де починається галерея, бо там є сходи. Тоді міс Мері сама повезе мій візок. А за Джоном я потім пошлю.
Ось так у них з'явилося чудове заняття, що вмить прогнало нудьгу. Джон доправив візок у галерею і пішов назад. Колін та Мері захоплено перезирнулися. Тоді Колін зістрибнув з візка.
— Спершу побігаю, тоді пострибаю, аби розім'ятися, а потім перейдемо до вправ Боба Говорта, гаразд? — звернувся до Мері.
Нарешті вони дали собі волю. Коли вже вдосталь нагасалися, взялися розглядати старі картини на стінах. Мері показала Коліну портрет дівчинки з папужкою.
— Подумати тільки, усі ті люди на портретах — мої родичі, — вражено сказав хлопець. — Вони жили багато років тому. А ота дівчинка з папужкою, певно, якась моя прабабця… або тітка. До речі, Мері, вона дуже схожа на тебе… Хоча ні, тепер ти виглядаєш ліпше. А коли я вперше тебе побачив — тоді ти була так само насуплена.
— Як і ти, — відповіла Мері і вони обоє засміялися.
Потім діти пішли до індійської кімнати і бавилися фігурками слоників. Далі оглянули рожеву вітальню, де Мері побачила була мишенят. Зараз там залишилася лише дірява подушка на дивані: мишенята, певно, вже виросли і розбіглися хто куди.
Деякі кімнати Мері вже бачила, проте були й такі, що вона тоді пропустила. Щоразу діти виявляли якісь коридори, пасажі зі старовинними картинами і — купу речей у кімнатах, про призначення яких годі було здогадатися. Зайве й казати, що у тій мандрівці час минав непомітно. Ну бо що може бути ліпше, ніж дослідження безлюдних закутків величезного старого будинку?
— Як гарно, що ми сюди прийшли, — втішено вимовив Колін. — Я навіть не думав, що мешкаю у такому великому будинку. На кожному кроці якісь несподіванки. Чудово! Тепер, коли надворі дощитиме, ми будемо його досліджувати. Гадаю, тут іще багато цікавого.
Коли діти повернулися до Колінової кімнати, то виявилося, що у тих довгих коридорах апетиту вони нагуляли не меншого, ніж у саду, тому обід тільки й бачили: тарілки умить були вичищені до блиску.
Отож коли доглядальниця прийшла забирати тацю, її знову чекала несподіванка. Правда, у присутності Коліна жінка не видала свого здивування, проте на кухні тріумфально поставила тацю перед куховаркою, місіс Луміс, аби вона побачила вичищені дорешти тарілки.
— Ви тільки подивіться! — вигукнула куховарка. — Ті двоє кого хоч заморочать! Зрешта, в тім домі на кожнім кроці якісь загадки, то чо' ся дивувати?
— Ого, скоро, певно, доведеться покинути роботу, аби ся не надірвати, — завважив Джон, зазираючи на тацю через плече доглядальниці. — За останній місяць хлопець і так став удвічі тяжчий. Як так піде далі, то я не витримаю.
Після обіду Мері залишилась у Коліновій кімнаті. Дівчинка побачила, що зараз картина над каміном відкрита: завісу відсунено вбік. Властиво, так було ще вчора, але Мері подумала, що хтось необережно зачепив завісу і Колін невдовзі її засуне. Дівчинці страшенно кортіло дізнатися, чому так є, проте вона стрималася. Колін помітив, що вона не зводить погляду з портрету, тож сказав:
— Знаю, знаю, тобі цікаво, чому я відкрив мамин портрет. Так, це я зробив. Хочу її бачити.
— Чому? — поспитала Мері. — Ти ж раніше не хотів на неї дивитися.
— Бо тепер мене зовсім не сердить, що вона сміється. Знаєш, позавчора вночі ясно світив місяць. Я прокинувся і відчув таку радість… Якась сила змусила мене встати з ліжка і потягнути за шнурок. Місячне сяйво освітило її портрет… Вона ніби раділа, що я стою перед нею. І зараз мені увесь час хочеться її бачити. Вона так гарно сміється. Думаю, у ній також є якась магічна сила.
— Коліне, зараз ти так на неї подібний… ніби її душа вселилася у тебе, — зворушено вимовила Мері, не зводячи очей з хлопця.
Це справило неабияке враження на Коліна. Він замислився, а тоді повільно заговорив:
— Якщо у мені живе її душа… тоді батько полюбить мене, правда? — вимовив вагаючись.
— То ти увесь час про це думаєш?! — вражено вигукнула Мері.
— Так. Просто коли я знав, що батько не хоче мене бачити, то цілий світ був мені немилий. Тому і злився на всіх, — визнав хлопець. — Але… але якщо він мене любитиме, то я розповім йому про Магію Слова. Можливо, тоді і він повеселіє… як я.
Розділ 26
"Мама!"
У саду діти й далі неухильно дотримувалися усталеного розпорядку: спершу вправи з Магії Слова, тоді вправи за Бобом Говортом, а після того Колін іще читав лекції.
— Для мене це добра школа, — пояснював він. — Прецінь кожен учений — а я збираюся ним стати, коли виросту, — повинен вміти читати лекції. Ну бо як інакше доповісти про свої відкриття? Отож з вами я набуваю практики. Але не лякайтеся: зараз мої лекції будуть короткі, бо я ще не є справжній учений. Кажу це для Бена Везерстафа: аби не заснув, як у церкві, — посміхнувся Колін.
— Та нє, я нічо' не маю проти. Можеш говорити все, що тобі ся хоче — ти ж в нас вчений лектор. А хто би ся сперечав з лектором? — добродушно пробуркотів Бен. — Я б і сам так х'тів.
Бен і справді не зводив очей з Коліна, коли той виголошував свої наукові доповіді. Правду кажучи, старого цікавив не так зміст лекції, — бо Везерстаф був таки чоловік далекий від науки та наукових відкриттів, — як радше сам Колін. Бена найбільше тішило те, що його молодий господар із кожним днем виглядає краще. Хлопець справді зміцнів, на ногах з'явився рельєф м'язів, голову він тримав рівно, з гідністю, щоки налилися як яблука, а очі жваво блищали.
Колін відчував на собі цей погляд садівника і вважав, що старого так захопила його лекція. Врешті вирішив спитати:
— Про що ви думаєте, Бене?
— Про що? Як про що? Про те, що за останній тиждень ти набрав добрих чотири фунти. Було би добре тебе зважити. Он які плечі моцні стали. І ноги нівроку, — відповів садівник.