— От тобі й маєш! — розчаровано сказав Наб. — То ці тварюки спроможні ще й перевертатися?
— Виходить, так, — відповів неспроможний нічого збагнути Герберт, розглядаючи на піску камінці.
— Ото побиватиметься Пенкроф, коли довідається про все!
"А панові Сміту, мабуть, теж важко буде пояснити зникнення черепахи", — подумав Герберт.
— Добре, — мовив Наб, котрому хотілося б приховати їхню невдалу пригоду. — Ми нікому нічого не скажемо. [187]
— Навпаки, Набе, ми повинні про все розповісти, — заперечив Герберт.
І обидва, знову взявши марно притягнутого возика, повернулись додому.
Підійшовши до інженера і моряка, котрі в цей час разом майстрували човна, Герберт розповів їм про все, що сталося.
— Ну й щелепи! — не стримав роздратування моряк. — Отак проґавити щонайменше п'ятдесят супів!
— Схаменися, Пенкрофе! — обурився Наб. — Ми не винні в тому, що втекла черепаха, — ми перевернули u на спину!
— То погано перевернули! — не здавався впертий моряк.
— Погано?! — вигукнув Герберт і розповів, що навіть попідкладав камінці під черепашачий панцир.
— Чудасія та й годі, — пирхнув Пенкроф.
— Пане Сайресе, — звернувся до інженера Герберт. — Я вважав, що перекинута на спину черепаха — надто коли вона великих розмірів, — не може сама стати на лапи, правда ж?
— Правда, синку, — відповів Сайрес Сміт.
— Тоді як це могло трапитися?..
— На якій відстані від моря ви залишили черепаху? — запитав інженер, припинивши роботу і обмірковуючи те, що сталося.
— Щонайбільше, футів за п'ятнадцять, — відповів Герберт.
— На ту пору був час відпливу?
— Так, пане Сайресе.
— Все ясно, — відповів інженер. — Те, чого черепаха не могла зробити, лежачи на піску, вона легко могла зробити у воді, очевидно, перевернувшися, коли її підхопив приплив, і спокійно попливши в море.
— Ми таки й справді шелепи! — вигукнув Наб.
— Саме це я й мав честь вам повідомити! — сказав Пенкроф.
Ніхто не засумнівався у поясненні Сайреса Сміта. Але чи був він сам переконаний у безперечності такого пояснення? Важко сказати. [188]
РОЗДІЛ II
Перше випробування піроги. — Знайдені на березі речі.— Буксир.— Миє Знахідки.— Вміст ящика: знаряддя праці, зброя, прилади, одяг, книжки, різне начиння.— Чого бракує Пенкрофові,— Євангеліє.— Вірш із Священної Книги.
Двадцять дев'ятого жовтня легкий човен був готовий. Пенкроф дотримав обіцянки і за п'ять днів спорудив із кори щось на зразок піроги, корпус якої скріпив гнучкими прутами з крехімби. Лавка на кормі, друга лавка посередині, аби укріпити борти, спереду — третя лавка, по боках планшири для закріплення кочетів, двоє весел, стернове весло, — так було споряджено човна завдовжки дванадцять футів і вагою не більше двохсот фунтів. Щодо його спуску на воду не виникло жодних труднощів. Це було надзвичайно просто: легеньку пірогу перенесли на піщаний берег, поставили біля самого моря навпроти Гранітного палацу, приплив підняв його, і човен загойдався на поверхні води. Відразу вскочивши в нього, Пенкроф спробував керувати стерновим веслом і переконався, що пірога цілком придатна для здійснення його задумів.
— Слава! — гучно закричав моряк, не нехтуючи нагодою похвалитися власним успіхом. — На човні можна здійснити навіть подорож навколо...
— Світу? — підхопив Гедеон Спілет.
— Ні, острова, — відповів Пенкроф. — Кілька каменів для баласту, на ніс мачту й вітрило, яке нам коли-небудь змайструє пан Сайрес, і ми вирушимо в далеке плавання! То що, пане Сайресе, пане Спілете, Герберте і ти, Набе, невже ви не хочете випробувати наше нове судно? Хай йому чорт! Треба ж нам дізнатися, чи втримає воно всіх п'ятьох!
Справді, вони мусили здійснити цей дослід. Пенкроф одним помахом весла підвів човна вузькою затокою поміж скелями до піщаної коси, і друзі вирішили, що вони сьогодні ж випробують пірогу, пройдуть на ній понад берегом до першого скелястого мису в південній частині бухти.
Залазячи в човен, Наб вигукнув:
— Та в твоєму кораблі повно води, Пенкрофе!
— Дрібниці, Набе! — відповів моряк. — Дерево повинне набрякнути. Днів через два сюди й краплі не просочиться, і в нашому човні буде не більше води, ніж у шлунку п'яниці. Залазьте! [189]
Отож усі сіли в човен, і Пенкроф повів його у відкрите море. Стояла чудова погода, море — тихе, наче поверхня невеличкого озерця, і пірога могла плисти ним так само, безпечно, як тихою течією річки Вдячності.
Наб сів за одне весло, Герберт — за друге, а Пенкроф став на кормі зі стерновим веслом.
Моряк перетнув затоку і обігяув південний кінець сусіднього острівця. З півдня віяв легенький бриз. Хвиль не було ні в протоці, ні у відкритому морі, а легеньких довгих брижів, що здіймалися на поверхні моря, важко навантажений човен майже не відчував. Колоністи відпливли десь на півмилі від берега і тепер могли бачити гору Франкліна у всій її величі.
Потім керований Пенкрофом човен зробив віраж, повернувся до гирла річки Вдячності й поплив понад берегом, що, вигинаючись, тягся до крайньої точки мису і затуляв від зору колоністів Качине болото.
Крайня точка перебувала миль за три від річки Вдячності, рахуючи не по прямій, а по береговій лінії. Колоністи вирішили добратися до краю мису і звідти побіжно оглянути все узбережжя до мису Кіготь.
Човен плив не більше ніж за два кабельтових від узбережжя, обминаючи підводні скелі, що поступово занурювалися глибше й глибше через приплив, який набирав сили. Кам'яний берег полого знижувався від гирла річки до краю мису. Дуже відрізняючись від кручі, якою обривалося плоскогір'я Широкий Обрій, він являв собою примхливе нагромадження суворих диких скель. їх ніби висипала там могутньою рукою якась потужна надприродна сила. На всьому кам'яному гребені гранітного пасма завдовжки зо дві милі не росло жодної травинки, і воно вельми нагадувало голу руку велетня, котра стримить із зеленого рукава лісу. На двох веслах човен легко плив морем. Гедеон Спілет, тримаючи в одній руці записника, а в другій олівця, великими штрихами замальовував це дике узбережжя. Наб, Пенкроф і Герберт перемовлялися, розглядаючи ще невідому для них частку їхніх володінь, і в міру того, як пірога пливла на південь, обидва миси Щелеп мов переміщалися, іще тісніше замикаючи вхід до бухти Єдності.