РОЗДІЛ XVIІІ
Пенкроф уже ні в чому не сумнівається, — Колишній водостік озера. — Підземний хід.— Дорога крізь гранітний масив, —Зникнення Топа.— Центральна печера.— Нижній водостік.— Таємниця.— Допомогло кайло.— Повернення.
Інженерів план здійснився, але за своїм звичаєм він не висловлював ніякого задоволення, а, стиснувши губи, стояв і мовчки дивився на наслідки свого задуму. Тим часом Гер-берт не приховував захоплення, Наб підстрибував з радощів, а Пенкроф тільки похитував великою головою і тихо повторював:
— Оце-то робота! Ну й інженер!..
Що й казати, нітрогліцерин здійснив неймовірне. Отвір, пробитий у березі озера, був такий великий, що новий водостік виявився принаймні утричі більшим, ніж попередній. Внаслідок цього незабаром після вибуху рівень води в озері мав знизитись щонайменше на два фути.
Колоністи повернулися до Комина по кайла, кілки is залізними наконечниками, мотузки, а також по кресало і трут; узявши все необхідне, вони повернулися на плоскогір'я, їхній маленький загін, як завжди, не полишав Топ.
Дорогою моряк не витримав і запитав інженера:
— А чи знаєте ви, пане Сайресе, що тією лепською настоянкою, яку ви приготували, можна висадити в повітря Цілий наш острів?
— Безумовно. І острів, і цілі континенти, і навіть земну кулю, — відповів Сайрес Сміт. — Усе залежить від її кількості.
— А не можна використати отой нітрогліцерин для зарядів у вогнепальній зброї? — запитав моряк.
— Ні, Пенкрофе, нітрогліцерин має надто велику вибухову силу. Хоча ми легко могли б виготовити бавовняний чи навіть звичайний порох, адже у нас є все необхідне: [139] азотна кислота, селітра, сірка й вугілля. Біда лише в тому, що ми не маємо самої вогнепальної зброї.
— О, пане Сайресе, — відповів моряк. — Аби ви тільки захотіли!..
Як бачимо, Пенкроф рішуче викреслив слово "неможливо" із словника мешканців острова Лінкольна.
Прийшовши на плоскогір'я Широкий Обрій, колоністи негайно подалися до тієї точки озера, де мусив відкритися отвір колишнього водостоку, що тепер мав уже виступити з води. Оскільки в той отвір уже не текла вода, колоністи могли спуститися в нього й обстежити його зсередини.
За кілька хвилин вони прибули на південний край озера, і варто їм було кинути погляд на озеро, щоб переконатися: вони досягли мети.
І справді, у гранітному березі озера, тепер уже над рівнем води, з'явився отвір, що його вони так довго шукали. Підійти до нього можна було вузькою смужкою берега, що оголилася після того, як відступила вода. Отвір був футів двадцять завширшки, однак лише футів зо два заввишки і чомусь нагадував стічний колодязь, що чорніє за решіткою край тротуару. Колоністам нелегко було б пробратися в нього, але Наб і Пенкроф узялися за кайла, і менше ніж за годину отвір мав висоту цілком достатню для того, щоб у нього вільно могла зайти людина.
Тоді до нього підійшов інженер і переконався, що водостік у верхній частиш має ухил не більш як тридцять — тридцять п'ять градусів. Отже, він був придатний для спуску, і якщо ухил не збільшиться, по колишньому водостоку неважко буде спуститися аж до рівня води у морі. Коли ж що цілком вірогідно — всередині гранітного масиву виявиться досить велика печера, то нею, можливо, колоністам пощастить скористатися.
— Ну, пане Сайресе, чого ж ми чекаємо? — запитав моряк, нетерпляче бажаючи пройти у темний прохід. — Дивіться, Топ уже побіг туди!
— Гаразд, — відповів інженер. — Але нам потрібне світло. Набе, піди-но наріж для нас соснових гілок!
Наб із Гербертом побігли на берег озера, де росли сосни та інші вічнозелені дерева,і скоро повернулися з оберемком гілок, із яких тут же наробили смолоскипів. Колоністи кресалом запалили їх і на чолі з Сайресом Смітом рушили темним проходом, яким нещодавно витікали надлишки води з озера.
Всупереч побоюванням прохід дедалі розширювався, і за [140] кілька хвилин дослідники змогли йти спуском, не пригинаючись.
Але гранітне дно, яке вода полірувала багато віків, було дуже слизьке, а тому колоністи мусили не втрачати обачності, аби не впасти. Тому вони зв'язалися один з одним мотузкою, як роблять альпіністи, штурмуючи гори. На щастя, спуск полегшували кам'яні виступи, схожі на східці. Краплі води, що сочилися ще по граніті, освітлені смолоскипами, виблискували всіма веселковими барвами, і здавалося, що все склепіння вкрите численними сталактитами. Інженер уважно оглядав темні гранітні стіни проходу. Він не помічав жодного нашарування, жодної тріщини! Скрізь тільки щільна дрібнозерниста гранітна твердь. Підземний хід напевне існував від часів виникнення самого острова. Не вода потроху пробила собі цей шлях. Його власноручно пробив Плутон, а не Нептун на стінках досі виднілися сліди вулканічних поштовхів, сліди, що їх досі до кінця не стерла вода.
Колоністи посувалися дуже повільно. Усіх їх охопило хвилювання від усвідомлення того, що вони спускаються у глибину масиву, де напевне вперше ступала людська нога. Всі мовчали, але в їхніх головах безперервно пульсувала думка, і, мабуть, не в одного виникло побоювання, чи не зачаївся десь у цьому підземеллі, зв'язаному з морем, якнй-небудь спрут чи велетенський головоногий. Отож потрібно було йти у глиб тунелю вельми обережно. Та, зрештою, попереду маленького загону біг Топ, і можна було покладатися на його чуття; у разі чого він сповістив би колоністів.
Спустившись звивистим тунелем футів на сто, Сайрес Сміт, котрий ішов попереду, спинився, і до нього підійшли його супутники. Там, де вони спинилися, прохід розширювався і утворювалась невелика печера. З її склепіння крапала вода. Але вона не сочилася крізь гранітну стелю — то були тільки рештки стрімкого потоку, який так довго вирував тут; повітря у печері дихало вогкістю, але у ньому не вчувалося ніяких тлінних запахів.
— Дивись, дорогий Сайресе, — сказав тоді Гедеон Сні-лет. — Ось нікому не відомий, добре захований у кам'яних глибинах притулок, та, на жаль, у ньому неможливо жити.
— Чому ж неможливо? — запитав моряк.
— Бо він надто малий і темний.
— А чому б нам не розширити його та не пробити отвори, аби впустити сюди світло й повітря? — сказав Пен-Роф, який уже ні в чому не сумнівався. [141]