— А все ж таки, — сказав Пенкроф, — пора б уже інженерові допомогти нам.
Тим часом холод дошкуляв щораз більше, і годі було захиститися від нього. Вкрай роздратований, моряк усіляко намагався добути вогонь. Йому допомагав навіть Наб. Знайшовши трохи сухого моху, він бив камінь об камінь, висікаючи іскри; але вогкуватий мох не загорався, та й іскри від камінців були набагато слабші, ніж ті, що висікають у звичайній металевій запальничці. Отже, спроба добути таким чином вогонь не увінчалась успіхом.
Тоді Пенкроф, уже не дуже й надіючись, надумав дістати вогонь тим способом, який застосовують дикуни, тобто тертям двох сухих деревин. Якби Набові й Пенкрофові зусилля згідно з новими теоріями перетворення енергії перевести в тепло, то його вистачило б закип'ятити воду в котлі паровоза. А дерево не загоралося. Тільки й того, що нагрілося, хоча й далеко менше, ніж ті, хто ним орудував. За годину розчарований Пенкроф, умиваючись потом, пожбурив обидві цурки і заявив:
— Нехай не плещуть, ніби дикуни так добувають вогонь, бо тому, хто мені ще раз це скаже, я і взимку нагрію чуба! У мене швидше спалахнули б долоні, поки я тер оці цурки!
Та все ж моряк даремно Заперечував прадавній метод добування вогню. Усім відомо: дикуни справді вміють добувати вогонь швидким тертям двох шматків дерева. Але тут придатне не всяке дерево, до того ж у цьому випадку, як то кажуть у народі, треба ще мати кебету, а такої кебети в цьому ділі Пенкроф не мав.
Розчарування та невдоволення моряка тривали недовго. Піднявши цурки, Герберт і собі взявся щосили терти їх [65] одну об одну. Бачачи, як підліток із шкури пнеться, аби зробити те, що не вдалося йому самому, здоровило-моряк розреготався.
— Три, хлопче, три! — під'юджував він Герберта.
— І тертиму, — сміючись відказав Герберт. — Не все ж мені, Пенкрофе, мерзнути, а тобі — грітися. Нехай і я погріюсь, а на більше я не претендую.
І таки нагрівся.
Хай там як, а цієї ночі вони мусили відмовитися від наміру добути вогонь. Гедеон Спілет повторив двадцять разів, що для Сайреса Сміта така справа — абищиця, і вклався спати на піску в одному з коридорів.Комина. За його прикладом Наб, Герберт і Пенкроф також притулилися хто де, а Топ заснув біля ніг хазяїна.
На другий день, двадцять восьмого березня, прокинувшись близько восьмої ранку, інженер побачив навколо себе товаришів, що чекали його пробудження, і так само, як напередодні, передусім запитав:
— Острів чи материк?
Очевидно, ця думка не давала йому спокою.
— Чи бачите, — відповів Пенкроф, — ми ще не знаємо, пане Сміт.
— Ще не знаєте?..
— Але дізнаємось, як тільки під вашим проводом дослідимо цей край, — додав Пенкроф.
— Здається, я вже можу встати, — мовив інженер, досить легко підводячись і стаючи на рівні ноги.
— Ото добре! — не втримався моряк.
— Я помирав через виснаження, — вів далі Сайрес Сміт. — Мені б трохи поїсти, друзі, і все минеться. Сподіваюсь, у вас є вогонь?
На його запитання супутники відповіли не зразу.
— Де там! Немає у нас вогню, — трохи помовчавши, сказав Пенкроф. — Точніше, пане Сайресе, ми вже зовсім не маємо вогню!
І моряк розповів Сайрееові Сміту про те, що сталося напередодні. Та ще й розвеселив його, згадавши, як вони знайшли єдиного сірника, а потім марно намагалися добути вогонь дикунським методом.
— Подивимось, — нарешті відповів Сміт. — Якщо нам не пощастить знайти щось схоже на трут...
— То й що тоді? — занепокоєно запитав моряк.
— Наробимо сірників.
— Хімічних?
— Так, хімічних! [66]
— Не так усе це складно! — вигукнув журналіст, ляснувши моряка по плечу.
Той не вважав, що все дуже просто, але не заперечував. Усі гуртом вийшли з Комина. Знову встановилася гарна погода. Ясне сонце піднялося над обрієм, і його проміння відбивалося золотими зблисками на призматичних виступах гранітної кручі.
Окинувши швидким поглядом навколишній край, інженер сів на уламок скелі. Герберт запропонував йому кілька пригорщ скойок та водоростей і вибачливо сказав:
— Це все, що ми на сьогодні маємо, пане Сміт. Охоче з'ївши пісний сніданок, він запив його кількома ковтками свіжої води, яку зачерпнули з річки великою мушлею.
Інженерові супутники мовчки дивились на нього. Зрештою, так-сяк поївши, Сайрес Сміт схрестив на грудях руки й сказав:
— Отож, друзі мої, ви й досі не знаєте, куди нас закинула доля: на острів чи на материк?
— Ні, пане Сміт, — відповів підліток.
— Гаразд, завтра дізнаємося, — кинув інженер. — А доти доведеться зачекати, нічого не вдієш.
— От тільки... — заїкнувся Пенкроф.
— Що, тільки?
— Вогню ж то ми не маємо... — знову повів своєї моряк, котрого теж не покидала власна настирлива думка.
— Вогню добудемо, Пенкрофе, — заспокоїв Сайрес Gmit. — Коли ви вчора несли мене сюди, я нібито помітив на заході високу гору, що панує над цим краєм...
— Так, ви не помилилися, — підтвердив Гедеон Спілет. — Та гора має бути досить високою...
— Атож, —— мовив інженер. — Завтра піднімемося на її вершину і побачимо, острів це чи материк. А доти — повторюю — доведеться зачекати, нічого не вдієш.
— Я не згоден. Нам потрібен вогонь, — уперто повторив моряк.
— Та буде вам вогонь! — відказав Гедеон Спілет. — Трохи потерпіть, Пенкрофе!
Моряк промовисто зміряв поглядом Гедеона Спілета, ніби кажучи: "Якби це залежало від вас, то ми не скоро скуштували б смаженини!"— але промовчав.
Тим часом Сайрес Сміт не озвався жодним словом. Здавалося, найменше, що його турбує, це вогонь. Кілька хвилин він сидів, заглибившись у свої роздуми. А потім знову заговорив: [67]
— Друзі мої, наше становище, може, й жалюгідне, але десять ясне: або ми опинилися на материку, й тоді принаймні після більш-менш важкого переходу доберемося до якогось населеного пункту, або ж аеростат викинув нас на острів, і тут можливе одне з двох: якщо острів заселений — спробуємо вийти зі скрути за допомогою його жителів, а якщо безлюдний — виплутаємося самі.
— Атож, усе дуже просто, так просто, що простіпіе § не придумаєш, — пробурчав Пенкроф.
— Гаразд, нехай це буде материк, хай острів, та, Сайресе, куди ж нас, на вашу думку, занесло тайфуном? — запитав Гедеон Спілет.
— Я не можу відповісти напевне, — сказав інженер, — але є всі підстави гадати, що перед нами Тихий океан. Подумайте: коли ми вилетіли з Річмонда, дув північно-східний вітер, і сама сила урагану свідчить про те, що його напрямок не змінився. А якщо ми весь час рухались у напрямку з північного сходу на південний захід, то аеростат перелетів над штатами Північна Кароліна, Південна Кароліна і Джорджія, над Мексиканською затокою, над самою Мексикою у найвужчій її частині, а нотім над якоюсь смугою Тихого океану. Гадаю, що аеростат подолав відстань не менш як шість-сім тисяч миль, і якщо вітер повернув хоч на піврумба, то він мусив занести нас або на Маркизькі острови або на острови Туамоту; якщо швидкість була більшою, ніж я думаю, то, можливо, нас донесло до Нової Зеландії. Коли справдилася остання гіпотеза, нам легко буде повернутися на батьківщину. Англійці або населення племені маорі завжди допоможуть нам вийти на потрібних людей. Коли ж це узбережжя якогось безлюдного острова мікронезійського архіпелагу — що ми, можливо, зможемо визначити з вершини гори, яка височить над місцевістю, — тоді ми подумаємо про таке влаштування, ніби ми повинні залишитися тут назавжди!