Так минув день — 25 березня. Настала ніч. Знадвору долинув свист вітру і монотонний шум прибою. Хвилі з гуркотом перекочували гальку.
Нашвидкуруч занотувавши в записник події цього дня: появу невідомої землі, зникнення інженера, пошуки на узбережжі, випадок із сірниками тощо, журналіст примостився в глибині темного коридора і, стомлений, заснув.
Гербєрт теж заснув відразу. Моряк, куняючи цілу ніч, сидів поблизу вогнища, для якого не шкодував дров. Тільки один із товаришів по нещастю не спочивав у їхньому теперішньому житлі. То був згорьований невтішний Наб. Не зважаючи на умовляння товаришів хоча б трохи спочити, він аж до ранку блукав берегом, кличучи хазяїна.
РОЗДІЛ VI
Майно невдах-аеронавтів. — Обпалена ганчірна.— Прогулянка до лісу.— Лісова флора.— Зпапяий жаиамар.— Сліди диких звірів.— Ку-рупу.— Тетері.— Дивне полювання з вудочками.
Перелічити майно, яке лишилося в невдах-аеронавтів, викинутих на, здавалося, безлюдний берег, не складало труднощів: вони зосталися практично без нічого, коли не рахувати одягу, що мали на собі під час падіння повітряної кулі. А втім, варто згадати, що у Гедеона Спілета, — певне, через недогляд, — зберігся записник і годинник; зате в них не лишилося жодної рушниці, жодного інструмента, навіть маленького складаного ножика. Перебуваючи в повітрі, аеронавти викинули з гондоли все, що могли, аби тільки полегшити аеростат. [41]
Вигадані герої Даиієля Дефо чи Вісса, усі оті Селькір-ки і Райналі, що зазнали корабельних катастроф поблизу острова Хуан-Фернандес або в Оклендському архіпелазі, ніколи не стикалися з такою цілковитою відсутністю щонайпростіших засобів до існування. Вони або могли набрати вволю всього необхідного на розбитому кораблі — зерна, свійських тварин, зброї, пороху й зарядів, — або ж море викидало на берег уламки корабля і частину вантажу, завдяки чому ті могли задовольнити свої найперші потреби. Передусім вони не опинялися з голими руками перед безжальною природою. А тут люди не мали ні знаряддя, ні посуду. З нічого мусили самі створити все! Якби хоч Сайрес Сміт був із ними, коли б його знання й кмітливість, практичні навички і розум, то, може, ще жевріла б надія якось виплутатись із біди. Але, на превеликий жаль, на це марно сподіватися. Воли мали покладатися лише на самих себе та на Провидіння, що ніколи не покидає тих, хто сповнений щирої віри.
Та перш, ніж улаштуватися на цьому узбережжі, хіба не треба з'ясувати, на материку вони чи на якомусь безлюдному острові?
Питання вкрай важливе; воно потребувало найневід-,кладнішого розв'язання. Від цього залежали всі їхні подальші заходи. І все ж, на думку Пенкрофа, варто було кілька днів зачекати. Спочатку належало добути й підготувати запас тривніших харчів, ніж пташині яйця й черепашки. Попереду важкі й тривалі переходи, ночівля просто неба, без даху над головою, й вони мали підтримувати свої сили насамперед харчуванням.
Тим часом Комин міг і далі служити їм прихистком. Вогнище вони розпалили, а зберігати присок неважко. Та й напевне буде можливість забити як не палицями, то камінням кілька диких голубів, що сотнями літали над карнизом плато. А ще, може, в сусідньому лісі ростуть фруктові дерева з їстівними плодами? І нарешті під боком є прісна вода. Отож усі погодилися залишитись на кілька днів у Комині, аби підготуватися до експедиції чи то вздовж узбережжя, чи в глиб невідомого краю. , Найбільше цей план улаштовував Наба. Він уперто чіплявся за свої незбагненні передчуття і зовсім не квапився покинути берег, поблизу якого сталася біда з його хазяїном. Він не вірив, ие хотів вірити, що Сайреса Сміта немає живого. Йому здавалося неможливим, щоб така людина померла найбезглуздішою смертю; не міг він, змитий хвилею, втопитися за кілька сотень метрів від берега! І поки [42] море не викине іюкенерового тіла на сушу, поки він, Наб, на власні очі не побачить його, не торкнеться руками останків свого хазяїна, він не повірить у його смерть! Ця настирлива думка не виходила у нього з голови. Можливо, все те було не більше, ніж самообман, але такий самообман заслуговував на повагу, і моряк не хотів розбивати його надій. Що ж до самого Пенкрофа, то він уже зовсім не вірив у повернення інженера. У душі він був переконаний, що Сайрес Сміт насправді знайшов собі могилу в морській безодні, але з Набом неможливо було сперечатися. Вія нагадував собаку, що не хоче покидати місця, де загинув його власник; Набове горе було таким щирим і глибоким, що він, здавалося, ие переживе свого хазяїна.
Вранці 26 березня, ледь розвиднилося, Наб знову пішов берегом у північний бік, туди, де море, очевидно, зімкнуло свої хвилі над головою бідолахи Сміта.
Того дня на сніданок вони мали тільки голубині яйця та молюски літодомів. У западині скель Герберт знайшов сіль, що залишилася внаслідок випаровування морської води, і за теперішніх обставин цей мінерал виявився дуже доречним.
Поснідавши, Пенкроф спитав у журналіста, чи той не хоче піти з ним і Гербертом до лісу й спробувати там пополювати. Але, поміркувавши, вони вирішили" що комусь треба залишитися підтримувати вогнище, а також бути в печері на малоймовірний випадок, якщо Наб знайде хазяїна і тому потрібна буде допомога.
— Ходімо, Герберте, на полювання, — сказав моряк. — Набої знайдемо дорогою, а рушницю виріжемо в лісі.
Але, уже виходячи, Герберт зауважив, що у них немає трута і не завадило б його чим-небудь замінити.
— Чим? — запитав Пенкроф.
— Обпаленою ганчіркою, — відповів хлопець. — Коли треба, вона може замінити трут.
Моряк, звичайно, визнав Гербертову думку вельми слушною. Шкода тільки, що він мусив пожертвувати шматком свого носовика. Та все ж мета виправдувала жертву, і Пенкрофову картату хусточку було розірвано на два шматки, один з яких перетворився на обпалену ганчірку. Цю легкозаймисту матерію поклали у центральному приміщенні на дно ямки в кам'яному валуні, — там вона була захищена від вогкості й вітру.
Настала дев'ята ранку. Небо супилося, дув сильний південно-східний вітер; Герберт і Пенкроф зайшли за ріг Комина, кинувши погляд на дим, що вився над вершиною [43] однієї зі скель, і пішли лівим берегом проти течії річки. Діставшись лісу, Пенкроф відламав од першого ж дерева дві грубі гілки і зробив з них замашні кийки, а Герберт загострив їхні кінці об скелю. О, чого б він тільки не віддав тепер за простого невеличкого ножа! Потім мисливці пішли далі берегом, що заріс високою травою. Від коліна, де річка повертала на південний захід, вона потроху звужувалась і текла у вузькому руслі з крутими високими берегами, над якими з обох боків здіймалися крони дерев. Аби не заблукати, Пенкроф вирішив триматися берега річки, що завжди приведе їх до того місця, звідки вони вирушили. Але йти берегом було не просто: вони весь час наштовхувалися на дерева, віти яких опускалися аж до води, на густе плетиво ліан та колючий чагарник, крізь які Пенкроф і Герберт мусили продиратися,розчищаючи собі дорогу кийками. Часто Герберт спритно, мов кошеня, прослизав поміж потрощених кущів і зникав у чагарнику. Але Пенкроф відразу гукав його, просячи не віддалятися. А тим часом моряк уважно придивлявся до рельєфу місцевості та навколишньої природи. Лівий берег був низький і переходив у похилу рівнину. Подекуди він ставав болотистим, і тоді відчувалося, що під грунтом сочиться ціла мережа струмків, які, знайшовши підземну розколину, вливаються в річку. Деякі з них бігли поверхнею серед чагарників, але через них легко було перескочити. Протилежний берег був вищий, горбистіший, і долина, якою звивалося русло річки, по той бік окреслювалася чіткіше. Пагорб, порослий згори донизу пасмами зелених дерев, ніби завіса, приховував від очей краєвид. Правим берегом іти було б важче, бо схили його час від часу ставали урвистими, а дерева, схилені до води, втримувало лише міцне коріння.