— Там, де й сільрада, — впевнено сказала бабця.
— А де сільрада?
— Там, де й пошта, — усміхнулася вона.
— Так я ж і питаю — де?
— Так я ж і кажу.
— Що ви кажете?
— Те, що ти питаєш, — і усміхається привітно-привітно. Дуже старенька бабця, років, мабуть, за дев'яносто.
— Скажіть хоч, у який бік бігти? — питаю у відчаї.
Вона на мене дивиться-дивиться, наче щойно побачила, а тоді:
— У той, звідки ти прибіг, — і засміялася дрібненько. — Хе-хе-хе-хе-хе!..
Бачу — толку не буде. Подякував і побіг назад.
Біжу, біжу — аж якась тітка з дядьком назустріч корзини з яблуками несуть (на базар, мабуть).
— Здрастуйте, — кажу (у селі, ти ж знаєш, треба з усіма вітатися).
— Здоров-здоров, — відповідають. І дядько до тітки:
— Бачиш, вилюднів-таки. Почав вітатися. А ти казала…
— Вилюднів, — закивала тітка. — Надовго приїхали?
— Та ні, — зам'явся я.
— Ну, передавай привіт.
І вже коли вони минали мене, я наважився спитати:
— Скажіть, будь ласка, а де пошта?
Вони здивовано перезирнулися:
— Тю! Та он же ж вона! — і дядько кивнув назад.
Я почервонів. Звідки їм знати, що я — це не я і зовсім тут не орієнтуюся.
Пошта справді була метрів за сто від того місця, де я стояв.
Коли я платив за розмову, поштарка мені сказала:
— Тільки автомату нас травмований. Бісові хлопці весь час кулаками гатять, псують. Якщо встигнеш щось сказати, твоє щастя.
Я набрав код, наш номер і, почувши мамин голос, радісно закричав:
— Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все гаразд! Я, може, не приїду ще два-три дні… Але не хвилюйся. Все буде добре!
— Хто це? — чую, здивовано питає мама.
— Та я ж! Вітасик!
— А чого в тебе такий голос… не твій? — Правильно! — кричу. — Не мій! Але все одно це я.
— Де ти? — тремтячим голосом питає мама.
— Потім усе розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощавай! Не хви… — я відчував, що воно от-от перерветься, і воно перервалося: "…люйся" я вже договорити не встиг.
Я відчув на собі чийсь погляд. Обернувся. Позад мене стояв дід Гогоня. Він, звичайно, чув усю мою розмову — я так кричав.
— Це ви? — розгублено спитав я, навіть забувши привітатися.
— Я. Доброго ранку.
— Здрастуйте… вибачте…
— Нічого я у вас не розумію. Куди це й ти намилився? На два-три дні. Сам, чи що?.. І куди це батьки поїхали? І що це за люди приїздили до них уранці?
Я тільки очима кліпав. Я нічого не міг сказати. Я нічого не знав. Хтось, виявляється, приїздив уранці. І Борис Борисович з Елеонорою Іванівною поїхали з ними.
Але дід Гогоня думає, що я знаю. Він певен, що я тільки-но дзвонив Елеонорі Іванівні, бо ж я кричав: "Мамочко".
Ми одійшли від пошти і попрямували вулицею назад до хати баби Манефи.
— Слухай, Вітько, ти зовсім малий хлопець, — Дід Гогоня супив брови. — У тебе все життя попереду. Я так за тебе боюся, синку…
Я мовчав.
— Ти мене нічого не питаєш? — здивувався дід Гогоня. — Тебе не цікавить, чого я так кажу?
Я розгублено подивився на нього.
— Значить, ти у курсі всіх справ?.. — дід Гогоня зітхнув. — Невже й тебе, дитину, вплутали…
Далі мовчати вже було неможливо.
— Ніхто мене ні у що не вплутував. І я зовсім не в курсі ніяких справ.
— Що? — недовірливо глянув на мене дід Гогоня.
Я вдарив себе в груди:
— Чесне слово!
— Серйозно? А ти хіба не з мамою говорив зараз?
— Але не з Елеонорою Іванівною…
— Що?! — вирячився він на мене. — У тебе ще одна мама є?
— Ні… Ви… ви все одно зараз не зрозумієте… Але, клянусь, я вам чесно кажу… Я нічого не знаю про їхні справи… Клянусь!
— Що ж… Хоч я нічого не розумію… Але я тобі чогось вірю…Серцем… А воно мене поки що ніколи не підводило. Якийсь ти сьогодні не такий, як завжди. Тож слухай, Вітько. Я вам не стороння людина. Я вам кревний родич. Кревний, розумієш. Ми з твоєю прабабкою, Манефиною мамою, рідні брат і сестра. І даремно ти мене обізвав тоді "дисидентом…"
— Я-а?!
— Бач, совісно стало. Навіть самому не віриться. Думаєш, твоя баба Манефа просто так сюди переїхала? До мене переїхала. Бо, крім мене, у неї нікого з родичів не лишилося. Отже, я за всіх вас відповідальний перед людьми. Бо — найстарший у роду. І не можу я спокійно дивитися, що у вас робиться…
Дід Гогоня зітхнув і якийсь час кульгав мовчки.
— Нечисте щось робиться. Розумієш? Ти вже хлопець не малий, мусиш розуміти…
— Я розумію, — сказав я.
Йому було важко говорити.
— Ти тільки не лякайся… Твій батько непоганий чоловік, але… він працює у торгівлі. А це, так би мовити, зона підвищеної небезпеки… Бо з грошима, з великими грошима справу мають люди. То колись жартома казали: "Нам сонця не треба — бо Сталін нам світить, нам хліба не треба — роботу давай!" Треба, треба, багато чого треба людям. І слабкодухому важко встояти перед спокусою. Але, синку мій дорогий, нечесні, лихі гроші ніколи ще не приносили людям щастя. Саме лише горе.
— Я розумію, — повторив я.
— Молодець! — зрадів дід Гогоня. — То прекрасно, якщо ти це розумієш. Може, ти єдиний у змозі врятувати зараз батька… батьків…
— Як? — спитав я.
— Тільки не подумай, що я тебе підмовляю на батьків клепати, наговорювати. Боже збав!.. То колись Павлик Морозов вважався героєм. Ніякий він не герой. Нещасна дитина. Жертва страшної епохи. Рідних батьків зраджувати — то останнє діло… От якби ти з ними просто поговорив. Обережненько. Щоб про тебе подумали, про твою долю… Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно…
Дід Гогоня замовк і знову якийсь час ішов мовчки.
— Я спробую, — нарешті сказав я.
Дід Гогоня мовчки пригорнув мене до себе, і мені здалося, що я відчув, як б'ється його серце…
Розділ XVII
Розповідь Вітасика Дорошенка ще раз ненадовго переривається, щоб нагадати читачеві, що капітан Горбатюк не сидить склавши руки, а розплутує загадки подій, як то кажуть, екстремальних
Капітан Горбатюк уже дві години не відходив від рації.
Оперативники доповідали кожні п'ять-десять хвилин. Крізь потріскування і шарудіння раз у раз чулося:
— Першому! Доповідає третій! Обстежили восьмий квадрат. Машини не виявили.
— Першому! Доповідає п'ятий! Обстежили тринадцятий квадрат. Нема.
— Першому! Доповідає четвертий. Через КП машина не проїжджала.
— Першому! Доповідає другий. На східному напрямку глухо.