І тут я згадав… Милочку Петриківську. То от чого вона була такою! А я думав… Мало гопки не скакав. Таке мене зло на неї взяло, що аж зубами скреготнув. У кіно з Граціанським розігналася. Ич!.. Ну, почекає вона біля "України"! Чорта з два я прийду тепер! Чорта з два!
А куди ж іти?
Додому йти неможливо. Матері ж не поясниш, у чім річ. Я ж тепер Граціанський, а не я. Отже, хліба вже купувати не треба.
Вийшов я з булочної.
Став, міркую.
Що ж його робити? Куди йти? А де ж, до речі, справжній Граціанський дівся? Ще, чого доброго, зустріну його. Що ж тоді буде?
І раптом за спиною моєю почувся знайомий басок:
— Не хвилюйся, не зустрінеш.
Обернувся я, хотів спитати щось, та нікого, звичайно, не побачив, тільки почув цокіт копит, що віддалявся.
Але голос той остаточно заспокоїв мене. Все гаразд! Тримайся, Дорошенко-Граціанський! Починається найзахопливіша пригода твого життя. Не гайнуй даремно жодної хвилини з цих дивовижних трьох днів. Давай, любий, поганяй "додому" — до "тата" Бориса Борисовича та "мами" Елеонори Іванівни, яких ти зроду не бачив.
І враз лоскотне збудження охопило мене. Що ж зараз буде? Як зустріне мене "мама" Елеонора? "Тато", мабуть, на роботі, це ясно. А "мама", казав колись Граціанський, у нього доцент, викладає в інституті, ходить туди тричі на тиждень після обіду.
Не скажу, що у мене жижки не трусилися, коли я підходив до дверей квартири Граціанських. Трусилися. Й усередині лунко тенькало, як у порожній діжці.
Гадаю, що і в тебе б жижки трусилися і всередині тенькало, коли б ти був на моєму місці…
("Авжеж!" — погодився Женя Кисіль).
Як я їй у вічі подивлюся, тій "мамі" Елеонорі? Чи відчує вона, що я не її Вітасик? Невже не відчує?
Я підніс руку і натиснув на кнопку дзвоника.
Розділ XII
Перше знайомство з "мамою". Бідний Граціанський! Раптовий прихід. "Який жах!" Борис Борисович. Вперед — у невідомість!
Двері довго не відчинялися. Я подзвонив удруге. Нарешті почувся жіночий голос:
— Хто там?
— Я!
— А де твій ключ? — спитала вона з-за дверей, ще не відчинивши.
Клацнув замок і…
Я перелякано відсахнувся.
З напівтемряви передпокою на мене дивилося якесь страхіття. Все обличчя чорне, лише вуха білі та навколо рота і навколо очей.
— Ну, чого ти смикаєшся? — роздратовано сказала вона. — Косметичної маски не бачив? Ти ж казав, що затримаєшся, підеш до Петюні після уроків. Що сталося?
Все це вона говорила, повернувшись до мене спиною і йдучи у ванну. Питання вона ставила таким тоном, що відповідей вони, мабуть, не потребували. Та й що я міг відповісти, коли я гадки не мав, хто такий Петюня і чого я мав до нього йти.
Тому я промовчав і посунув у кімнату. Та не встиг я зробити й трьох кроків, як ззаду з ванної почувся одчайдушний крик:
— Ти куди у кросівках, із вулиці?! Ану, скинь негайно.
Я здригнувся і швидко-швидко позадкував у передпокій.
— Скільки я тобі говорила! Не смій заходити у кросівках в кімнату! Перевзувайся! Невже важко запам'ятати? Від килима, від лаку нічого ж не залишиться!
Вона, мабуть, могла б з успіхом співати під Вітаса, такий у неї був гучний і пронизливий голос.
Я скинув кросівки і навшпиньках почеберяв у кімнату. Але знову був зупинений міліцейським окриком:
— Куди?! Ти шкарпетки переш?! Ану, надінь капці!
Я знову позадкував. У передпокої роззирнувся…
— Ти що, забув, де твої капці?
Як вона все бачила, не виходячи з ванної, — незбагненно!
Я підійшов до вішалки, обіч якої була тумбочка, одчинив дверцята і побачив на верхній поличці дві пари капців, одну велику (видно, татову), другу меншу — Вітасикову.
— От-от! — вона вийшла з ванної, сліпучо гарна, з білим пещеним обличчям, із підмальованими очима і нафарбованими губами.
— Ну що — недаремно маску робила? — спитала вона, усміхаючись.
— Ні, — пробелькотів я.
— Тож-бо й воно. Пур етр бель, ільфо суфрір. Забув? Я ж тобі вже говорила. "Щоб бути красивою, треба страждати", — кажуть французи. Що з тобою сьогодні? У тебе неприємності в школі?
— Ні, — знову пробелькотів я.
— Що ти сьогодні обідав?
Я розгублено роззявив рота:
— Н-нічого…
— Як? Я ж тебе просила! Я ж тобі спеціально дала гроші, щоб ти зайшов у кафе. Я ж сьогодні не варила. У мене ні хвилинки часу. Ах ти, їй-богу! Ну, що ж ти за людина? То ти голодний?
— Ага.
(А чого я мав брехати? Я таки був голодний як вовк).
— Ну, зроби собі яєшню, я тільки що пофарбувала нігті, — вона тримала перед собою розчепірені пальці. — Або одкрий шпроти.
Вона прошелестіла повз мене шовковим аж до п'ят халатом і зникла в кімнаті. А я подався на кухню.
Там усе аж сяяло чистотою — і білосніжна плита, і холодильник, і весело-зозулясті кухонні меблі.
Якусь мить я розгублено стояв посеред кухні, а тоді подумав: "А чого це я маю голодувати?! От мамочка! Зовсім не дбає про сина. Бідний Граціанський!" — і вперше ворухнулося в мене співчуття до нього.
Я кинувся нишпорити по шафах, поліз у холодильник. Дістав пляшку "коли", шпроти, поодкривав, врізав велику партику хліба та як навернув усе це — аж за вухами лящало. З яєшнею вирішив не возитися. Усю банку шпротів з'їв. А що — жалко? Знайшов плитку шоколаду. Теж ум'яв. Нічого, жити можна!
Одразу повеселішав. Вкинув порожні банки та пляшку в сміттєпровід, — тільки загуркотіло. Крихти зі столу зібрав, теж викинув. І подався в кімнати. Треба хоч оглянути власну домівку.
Перша кімната була велика — вітальня чи їдальня, хтозна. Це її ми через балконні двері з гори бачили. Посередині стіл, стільці м'які на гнутих фігуристих ніжках, телевізор із пласким екраном, крісла, диван попід стіною, теж на гнутих ніжках. А біля однієї стіни вузенькі сходи з бильцями нагору у верхню кімнату ведуть, — мабуть, спальню. Двері тієї верхньої кімнати прочинені і звідти лунає бубоніння мами Елеонори — по телефону говорить.
Та не встиг я й до середини кімнати дійти, як згори залунав крик:
— Іди до себе! Сідай за уроки!
Як вона почула? Я ж у м'якеньких тапочках ішов. Чи у неї телеоко якесь? "До себе", — значить, у другу кімнату, що на першому поверсі, — онде двері. Розчинив я їх, зайшов. Сідати за уроки? "А дзуськи! — подумав я. — Щоб я ще тому Граціанському відмінні оцінки заробляв? Навпаки! Спеціально у понеділок незадовільних нахапаю!"