— То ми ж тобі, проте, за батька нічого не казали— чого ти сикаєшся.
Став розвертатися помаленьку, лапаючи, що там у пазусі
ще було, й посунув емтессом до шосе,— все пожує, додо-ми — то такої моди нема занести
Виліз би на цей тин — хтось туго давно штахети вирвав, але ще йтиме аптекарша до хліва, подумає, що в її город закрадаюся, то й нащо воно мені. Було якось той рік веселіше,— граємо на одні ворота, а ворота від дверей до дверей на стіні хліва, і коли м'яч перелітав через хлів і падав у наш садок (раз аж у стіну гупнуло, було б шибки повибивало — мама якраз проти вікна шила й перелякалася), то вже мені доручали бігти за ним. Але цього року старші хлопці вплуталися до нас і вже гри немає; оце тільки свистунами ходили.
Аптекарша собі обгородилася, а та будка в кінці городу, де вуличка між Славковою і моєю хатою, наче скраю вже. Ще як були тут дядьки трактористи та стулили її з березових необтесаних дощок, толлю вкрили, ще й брусочками впоперек з трьох боків обшили,— як у поясочку, стоїть собі хатка. І дядьки поїхали, то, може, цю половину цегляного будинка якійсь сім'ї віддадуть — чи інженер в емтеес новий приїде, чи з сільських кому, побачимо,— а будку ніхто не чіпав, ще й довго користувалися нею ті, що жили сусідами з нами. Така сама довга хата була, як і наша, й двері на два боки,— хто там тільки не перебув за моєї пам'яті, останні вже Бойчуки жили, поки не побудувалися навпроти Колодюків, ще й довго їхній город був тут, аптекаршин оцей-го тепер, а то й буфет, і сільрада, й майстерня шевська, куди ми з хлопцями не раз ходили цв'яшки рівняти за якісь копійки од дядька Січкаря. Сусідам до будки було ще й ближче, ніж дядькам трактористам, а як виїхали дядьки, то стала вона немов їхня, ну цих же, хто в старій хаті жив. І Юрко ще з батьками застав її, поки не перейшли за емтеес, в одній хаті з Стройвансами жити, од Порохнюків у вуличку тако навскоси трохи.
Мені в свою хату не дуже хотілося заходити, це почекав би маму, а тоді разом, бо я не знаю, що там мій батько робить — чи легше йому, чи так само,—очі вирячені, руки тремтять, і посилає мене десь на хату позичати, ще й пляшечку дасть, нагадуючи, що він скоро заплатить, хай-но йому легше стане. Перебираючи тако щтахету за штахетою, я доплентався аж украй тину Дивлюся на той бік у город, лігши животом на штахети — хоч і колько, але вони не дуже гострі, щоб живота пробити; думаю, скільки так витримаю, розставивши руки й ноги, й хочеться згадати за цю хату, але ж як так картоплею заросло аж до парку, й сліду від хатниська ніде не побачиш. Але страшно зробилося: була хата й нема Мені на Юрка чого сердитися, ми ж колись навіть сусідами були, ще як мій батько здоровий ходив на роботу і його всі хвалили, а ще тепер у Юрка батьки як показилися, позаслабають удвох, на роботу не ходять, вже в тій, Де вони з Стройвансами живуть, хаті,— але на матір Юркову я раз мав жаль; це як я чогось бігав за цею будкою і порізав на скло ногу, а мати Юркова саме йшла з хати до будки, подивилася, що я сиджу в бур'яні, тримаю заюшену ногу підошвою догори, трохи постояла, подивилася, далі зайшла в будку, трохи там побула; бах дверима — пішла Ще я думав, посиджу трохи, тітка Г^ндзя винесе якусь шматку, але вона як очамріла, показалася й щезла. Може, в них з Кисельовим тільки-но починалася ця їхня хвороба, і вона До пам'яті не могла прийти, що мене серед білого дня у траві не побачила
IX
Відколи не стало на Містечку нашої батьківської хати, так там хатнисько, та ще садок, як ліс, заріс — не продерешся. Як тільки-но автобус од школи виїжджає на гору, до емтеес, мені одразу вже видно три тополі на тому місці, й сльози чогось запікаються по куточках очей. "-Нехай,— думаю,— що ж зробиш, як така доля".
Але що ж доля, коли можна було по-людськи. Хіба мама не казала десь на початку шістдесятих років батькові: "Грицю, давай будемо працювати, та заробимо, та перебудуємо хату".— "Мені на мій вік хватить, а як тобі треба буде, то ти собі зробиш". Та й хіба не так вийшло. А тепер немає нашої хати, й хоч яка вона була стара, з віддутим одним боком і ввігнутим з того боку, де толь, верхом, а шкода її, бо ми в ній повиростали, мастили її щовесни, обкладали з двох боків загатою на зиму, з картоплиння та кукурудзиння переважно; а як шкода того садочка, що його ще найстарша наша сестричка насаджувала, й за моєї пам'яті деякі вишні починали всихати, й тоді батько доручав мені зрізати пилочкою всохлі гілляки,— а вони не дуже товсті були,—і для мене це було майже свято. Найбільшою ж окрасою того садочка був горіх.
Так шкода мені зробилося, коли мама одного разу поїхала навесні в село, а потім розповідала, що цеї зими наш горіх примерз й невідомо, чи одійде. Побачив і я того літа, бо восени не було вже якось потреби навідуватися в село, що стоїть наш горіх, аж менший ніби, білий, наче марлею обкутаний,— аж страшно до нього торкатися. Помітив я й сухі гіллячки —знизу тако й подекуди на верхах, але їх було небагато,— отже, дерево справді примерзло, й це трохи тішило: сухого його вже ніяка сила не повернула б до життя. А так хоч надія є. Дізнався я, що города нашого тримає аптекарка; от льох покинутий тільки стоїть, мабуть, в аптекарші свій є. А десь іще через років два, обійшовши города з того боку, де наша спільна на куток криниця, побачив, що й льохові тому кінець: цегляна шия ввалилася, поховавши, певне ж, і вхід до самого льоху; про земляні східці з дерев'яними підпорками й балакати нема чого,— вони й самі порозсувалися.
Тепер, зійшовши з автобуса на Містечку, замість того, щоб побіля аптеки повертати стежкою до своєї хати, йду далі дорогою, намагаючись триматися за людьми. Якийсь страх такий живе у тобі; й сам не знаєш, звідки він береться: кожен на тебе так пильно й подовгу дивиться, впізнаючи або не впізнаючи. Добре ще, як до когось припаруєшся, хто тебе пам'ятає, й не так тебе, як батька та матір, тоді можна менше думати про те, хто там на тебе дивиться,— людині тоді не до того, бачить, йдуть двоє з автобуса, повітається, а вже далі її діло: стати й виглядати з-за воріт, хто ж то такий пішов з Порохнюком, як є час.