— А щоб знав, як на дівчат снігом кидатися!
Та вже й дороги не розбирала, побігла між деревами, горнучи високий сніг колінами.
— Варко, не втікай, щось скажу! — гукав їй услід Василь.
— А щоб знав,— нашіптувала Варка,— щоб знав.
— Та он же де стежка, Варко!
Варка вхопилася за гіллячко старої яблуні, аж отямилась трохи.
Тихо так обізвалася:
— А куди це ти зібрався вдосвіта?
— По хліб у місто,— одказував радо, думаючи, що, може ж, по дорозі.
— А я так. Ще й сама не знаю...
III
Було б мені на ті танці й не йти, бо завтра ж удосвіта коней гнати до Солотвина. Але, думаю, подивлюся, хлопці ж усі там.
О, і Маня Костоправишина з Вертикиївки. Сміється, вихиляється і все мені очима показує: ходи, мовляв, потанцюємо чи щось таке. Але куди там, я ж у куфайці, з колгоспу йду. Воно, дурне, геть забулося, скільки Іван Огородник їй стиду наробив на двоє сіл. Але ні, хіба забула? То вона така незло-вредна.
Іван і теперечки, дурнувато коливаючи спиною, боком до Мані, боком, в потім ляп, як двома камінцями, долонями — і розбиває пару. Не дивиться, чи з хлопцем танцює Маня, чи з дівчиною, йому все одно. Йому з Манею охота побалуватись. А воно й радіє, і не противиться, аж сором за неї.
І я колись був наскочив на Маню літом, як з хлопцями у вертикиївський клуб ходили. А потім хлопці взяли й розказали, що там у них з Іваном було, то мені й відрізало. Кажуть: "Шкода тебе, вона ж уже раз виходила заміж, покинь".
Та я й сам чув, як Іван хвалився на тракторному стані. Каже, їдемо ми з Микитою ввечері, машина, значить, своя (тобто колгоспна), всьо, як треба, 'ідемо, а охота ж десь пристати. У Пертикиївці злазимо, машину ставимо, всьо в порядку, й заходимо. Микита мені: "Чия це хата, я такої не знаю*. А я думаю, нічого, взнаємо. Заходимо, а там батько й мати, зустрічають пас, як рідних, садовлять за стіл: хто, чиї будете. А я: "Дочку вашу сватати хочемо". Мати, бачу, щось не той, а батько вже: "То залишайтесь ночувати, переспите на сіні*. А Манька в куточку й очей не зведе, думає, що правда. Ми з Микитою ще по одній, батькові кажемо: "Всьо добре, батя, але нам ще їхати".
Та того Івана слухати — сказитись треба. Пін тобі розкаже, як у колгоспі солотвинському на "Кубані" робив, і треба було для клубу з міста нові інструменти везти, і з ним директора радгоспу племінниця їхала, вона закомандувала ансамбль збирати, і щоб усе електричне було: гітари, барабани всякі. То він і не пам'ятає, скільки разів дорогою вони де спинялись, чи в лісок заїжджали, чи й так при дорозі... А назад племінниця пробувала на тих інструментах грати, а він реготав, і вона реготала, так їм весело було.
То я вже зиркав на двері, хтів іти, але щось мене тримало. Таки Маня дивиться, киває: чого ж ти, йди хоч разок, така музика. А буває (хоч і не показуєш): вже б і кинувсь, і з тою танцював би, й з тою. Але каменем стоїш, і тільки серце бухкає і холод усередині розганяє.
На вулиці одразу легшає. І це вже я собі тією дорогою подамся, що хоч і довша, але ріднішої од неї нема для мене.
Онде й Огородникова хата. І Зінина постать на веранді то згинається (щось піднімає), то поволі проходжується з кутка в куток (односить підняте). Стукну раз і вдруге носком об хвіртку, може ж, почує. Як вона вибігає, то ми стежечкою, стежечкою поза хатою, далі городом, городом і опиняємося в такій долинці, де дві верби ростуть і криничка старенька з
дуже холодною водою. Хтозна-звідки ця долинка взялася, бо ж навкруги городи, земля сухувата. Раз ми так стояли під віттям вербовим — збоку й не вгледиш, листочки аж до землі дістають,— коли це відром щось бовть, а потім, захлинаючись, воду почало хлебтати. То Зіна одразу взнала Івана, брата.
— Він як вип'є або десь з хлопцями поб'ється, то так хлебче.
Я трохи злякався, а Зіна мені на вухо:
— Не бійся, зі мною він тобі нічого не зробить. Це він у клубі такий герой і скрізь, а мене боїться.
Я вже потім добрав, що тоді чи зі страху, чи так чогось узявся обома руками за її спину, тоненьку, але міцну, і вона сама ближче до мене підступилася, і так ми стояли довго, не розуміючи, що це з нами коїться. І якби, диви-н, не перелякався, то так би досі й не обняв ні разу.
В селі такої дівчини пошукати треба, як Зіна. Але мене, буває, аж зціпить, що так уже схожа на брата, і найперше обличчям. Це вони в матір пішли обоє. І тілом, і характером. Правда, Зіна ж не ходить пізно та не заривається битися з ким треба й не треба.
Це після того разу, як ми обнялися, мене таке взяло, що я готовий був бігати щовечора до Огородникової хати і викликати Зіну. Як здумаю, що вона така строга і гарна, мене аж пече на обличчі.
Хтось, чув я, сказав, що така жінка в руках триматиме. А я сам собі шепотів, що нехай тримала б, аби разом щодня.
Але цього разу постояти не довелось. Зіна й сама здригнулася, коли з вулиці крик якийсь, гупання вчулось, велосипед об землю вдаривсь. Я городом на вулицю, а Зіна до хати (тільки й устигла прошепотіти: "Я тобі потім щось скажу").
Дивлюсь, а під тином Іван Огородник повзає, і троє чи скільки, не розібрав добре, пар ніг у ту, темнішу, що біля кладовища виходить, вуличку поталагунило.
Добіг до Івана, пробую підняти його, а він головою метляє з плеча на плече і якось отак ліктями мене в груди мляво, але боляче, видно, що однією чаркою не обійшлося.
— Ти хто? — кліпає на мене закислими очиськами.— А, це ти. А я Іван. Всьо добре, не бійся нічого.
— Та я й не...
Але, бачу, до тями приходить, пробує тверезо очима дивитися, вирячує їх.
— Ти кого бачив, га? Хто мене бив...— і таке сказонув, що я й не чув ніколи.
Проте поміг йому підійти до воріт і велосипеда услід покотив. На тобі, може ж, родичем колись будеш.
На другий день мені хлопці розказували, як Іван, прочумавшись за ніч, викотив лайбу і вйо по селу.
Першого надибав Сашка Олійника: той ще сонний з навильником гною через подвір'я дибав.
— Здоров, Сашко,— бадьоренько гукнув Іван і ближче до нього, ближче, однією ногою по землі тупцяє, а інша на рамі звисає.— Це ти мене вчора бив?
— Та чо ти, Йван...
Гиль його лівою у вилицю, і Сашко па купі гною розклався, очі заплющивши.
Тепер іще на Степок, там Андрій Вакульчик живе. Ага, це й чи не він покурити вийшов, на лавочку сівши. Головою до тину притулився, затяіується з усієї сили. А загорожа не штахетами, а дубчики товстенькі, один в один, нічого крізь них не побачиш. Іван як їхав, то й не зупинявся, ногою хвицьнув на ходу — чи в шию попало, чи у вухо, не розібрав. Почув тільки: задеренчало по дубчиках і втихло.