або й ні, це ж таке, глибоке, не побачиш, фантастика, розкажи вголос, спробуй щось довести, когось переконати — і сам не повіриш, розсмієшся, таке, вигадки. Близькіше, зрозуміле було інше, те, що в Марії в той день у ротаторній, коли Юр диктував, а вона плакала і сильно била пучками по пластмасових ґудзиках з літерами. Він міг сказати, як правильно буде те чи інше слово, як їх поставити в речення, і він диктував, бо треба було скоро, на завтра, ще тільки це. Кінець метушні, нервуванню, буде спокій, хоч так ненадовго, бо там ще інше, може, важче, пережити, ще недовго чекати, і живіт у неї такий собі, невеличкий, і часом не схоже, щоб там щось було, і так вона йшла, і до всього бралась, яка б не була робота. Але ті сльози в ротаторній, Юр казав, але знав, що нічого не вдієш, взяти й кинути,— чи він би так зробив, не знає, але радив Марії. Навіщо воно тобі потрібне тепер, у такому стані? Вона тільки плакала. Вона щось намислила, знала щось і про це нікому не скаже, і вже її не лякало, що там з чоловіком, буде він з нею чи ні, хоч майже все вирішено, і його вже немає тут, десь на околиці вештається, пробує заробляти на вагонах, де що розвантажить, нічого нікому не пояснював, просто пішов, покинув саму, роби, що хочеш, по-іншому вже не буде. І це її все не лякало, вона знала, як воно все буде. Страх тільки раз найшов, як побачила на старій вулиці, де жили її батьки, майже його спину. Майже. Але й могла бути його. Обтягнута шкіряним пальтом, і не скажеш, що це пальто,— так собі, шматок чорної шкіри: спершу вона бачила всю постать, сприймала тіло, форму, потім той блиск, він сліпив очі, наче пояснював, як це все було: напружується тіло, якийсь порух — і м'язи здригаються, розслаблюються, опадають, вирівнюються, слабнуть і вже в іншому місці вибухають блис-ком-клубком. Вона цс все уявляла, бачила, і та чорна шкіра-тканииа не заважала, а тільки посилювала уявлене, бачене. Тому вже не певна форма, тіло, а щось неосяжне тими блискучими клубками заповнювало світ перед нею і навколо, охоплювало всю її, обпинало блискучим і рипучим, доходило до її чогось беззахисного, оголеного, чому й назви не даси, може, просто до суті. Але та беззахисність виповнювалась тим тремким, солодким, чого вона завжди боялася і чекала, і це її вразило, бо чому тут, на вулиці, може, вона хотіла цього так, як траплялося їй наодинці з собою, коли дуже цього хочеться. І тоді вона подумала, що нічого не сталося, просто треба повернути у той он двір, там є такий закуток під вербичкою, і зробити те, що роблять мільйони жінок у таких випадках-, там, на лавці, де її ніхто не міг бачити цього ранку, бо туман і сонце ще десь унизу, за будинками, вона сиділа, а там, усередині, в ній, щось ніжно постукувало, мовби сварилося ніжкою, і вона зайнялася соромом, бо так соромно, гріх, що ж іще. І раптом страх, що вона сама тут, і ніхто не побачить, коли станеться найголовніше, чого вона боялася дужче, ніж того, що найшло допіру на вулиці, не стане голосу, не крикнеш, не допоможуть, і тоді тут, під листям, на вогкій лаві... Треба було йти, ні, бігти, там світло, менше туману, люди, і вже робилося легше, і чи не тому, що це ранок, ніч минула, буде день, може, важкий, але це, що зараз, ця пора перед осінню, це таке, як вічність, воно триває довго, тільки треба постояти, ще, ну ще, і вже воно буде завжди з тобою, твоє, ти володар, це залежить тільки від тебе, так, як і тс, що в тобі, що проситься на світ, постукує, соромить, вимагає, бо все чує, все бачить, все розуміє. Та ще Юр думав на жарти усе звести, бо от яка осінь мила, як той казав, і люба, тепленько, і навіщо їй увесь той клопіт з поступанням, бо, справді, тепер чи не такий це в неї стан, що вона сама не знає, що робить; у жінок буває, думав Юр, і може не бути там помсти, комусь на зло, щось цим сказати, втерти носа, теж комусь, а інше, справжня необхідність, потреба, вона готувалась до цього, хотіла цього, думала...
Були ж йому листи з лікарні, йому одному, чоловік поза... там ніяких просьб, усе в них є, усе добре, навіть жартувала на криво списаних неоднаковим чорнилом записочках, які викидали з вікна її подруги, здоровіші. Про якусь жінку, що вже вдруге чи втретє надумалась народжувати, через день підвелась, ходила, з усіма балакала, і що не проти, якби зараз поряд опинився чоловік, її, той, що, як і всі, стовбичить довгі години, під вікнами, не знати чого не йде на роботу, пише якісь дурненькі листи, яких раніше ніколи не писав. Марія не знала, чи сміятися з тих бажань, чи заздрити, чи хай собі, в кожного своє, їй не боліло, а тут не можна було повернутися, шви десь нерівно зашиті, так сказали жінки у палаті, але перешивати вже ні, не треба й нагадувати, ще гірше буде, хай уже так. І вона слухалась. Цих жінок, що всі тут, котрим легко, а котрим, як і їй, треба слухатись, тут був досвід, співчуття. Краще до цього м'ясника більше не потрапляти. Хай йому. Юр бачив його, вже пізніше, як все минулося; той курив, рукава халата загорнуті, животик, справді, враження. Той щось кинув, аби сказати, і Юр напружився, перепитав, незрозуміло. Вакуумна дитина; лікар аж тепер подивився на Юра, що як це не знати такого, живуть же люди, востаннє видихнув дим, кинув недопалок; Юр подумав про всіх цих людей у дверях, за дверима, що йдуть, ловлять за рукав лікаря, заглядають в очі, питають, ждуть, що, як, невже, а... Якась розгубленість, люди забувають, хто вони, прибігають за-сапані, непричесані, тільки той, на дверях, дідунчик, все бачив, усе знав, міг і сам відповісти, побігти, передати, все зробити, аби тільки відчув у руці папірця, байдуже, чи новенького, лискучого, чи пом'якшкореного, саме такого, що часто випадає з кишені, коли витягують хустинку. Незрозуміло, як це так, що його зараховують до цього гурту збуджених, вимогливих, готових на все, аби взнати, як там дитина, хто — хлопчик чи дівчинка?..
Нікого не цікавило, що він міг бути просто знайомий, товариш, друг, брат, хто завгодно, але ж не винуватець, як усі Ці навколо, молоденькі, літні, підстаркуваті, з однаковим виразом і виглядом, що вони щось таке знають, чого іншим не дано, перекивуються одне з одним, просять сигарети, просто мовчать, ждуть. І Юр подумав, що хай так, біс із ним, він теж, нехай думають, що й він, так навіть легше, не треба нічого пояснювати, так навіть цікаво. І він. Таке незнайоме, якби воно могло бути і колись, може, буде, чому ні,— стояти, ждати, почути відповідь, навіть ночувати під вікнами. Але тільки уявляв. А тут інше. Ще один, два листи, і він побачив, як все було, тільки ці листи. Тільки вони. Найшло зразу, охопило, гукало йому, що це ти, твоє, і ти не втікай, уже все, пізно. Води відійшли ще там, у гуртожитку, серед ночі і трохи там, у лікарні. Давали уколи, стимул, щось таке, один, другий. Всі руки поколоті, всі, скільки їх було, п'ятеро на нічному чергуванні, хто вмів тримати голку, шукали вени...