— Таке кажуть,— продовжував Микола далі, пробиваючи й Михалкові дорогу серед людей,— що дяк не прийде і невідомо, чи й буде, хоч і посилали за ним, але не застали вдома.
— А як же ж буде? — спитав Михалко.
— Та там Олександра Олександрівна гнівається й сама не знає, що робити.
— То як же це буде, питаю? — голосніше Михалко. Вже й Олександру Олександрівну побачили, і Рая іурчук біля неї стояла мовчечки, не так, як буває іншого разу.
— Що ти там придумав, Миколо, з тим магнітофоном? — запитала вчителька.
— Я ж кажу, записати чийсь голос, у вас же слова є, хай хтось прочитає гарно, запишемо, а дякові й не треба виходити, тільки голос буде чути.
Це таке Микола сказав, що він придумав, але Михалко не дуже й слухав, а дивився, що до них пробирається Валентин Григорович, та все однією рукою, що в ній смичок, приладнує окуляри, бо вони йому ковзаються на спітнілому носі.
— То що у вас тут таке, товариші артисти, готові до виступу?
— Так же бачите, Григорович,— відповіла Олександра Олександрівна,— Володя не прийшов, і як тепер без однієї дійової особи? Микола ось радить, щоб з магнітофоном.
— Та це таке,— скривився Валентин Григорович, а сам озирається над головами учнів, мовби шукав, хто б міг замінити Володьку-дяка.— Це таке.
Михалкові вже не терпілось, щоб вони скоріше щось вирішили, бо чого ж так стояти й гадати, як ні, то ні.
Вже чутно було — людей почали запускати в клуб, он музику для них в кінобудці поставили, і Михалко раптом відчув таку полегкість, і захотілось побіїти до хлопців на вулицю, але ж, подумав він, з людьми в клуб і мати зайшла, ждатиме, коли ж він буде виступати в п'єсі. А ще, може, й баба Богинька придибала, бо вона така, що вчворить що хочеш.
Михалкові трохи сумно зробилось,— це ж треба так обдурити і маму, і бабу, та й усіх людей. Але що вже поробиш, як воно так.
Проте й до хлопців уже не хотілось, бо почнуть розпитувати, чого та як, а ще й сміятись, і він потихеньку позадкував до дверей, на яких уже й хлопців не було нікого,— всі ж бо позаходили у ті двері.
Михалко радів, що відро ні разу не дзенькнуло, а то всі побачили б, як він нищечком сунувся до виходу, і вже на вулиці, де ані душі не було, зупинився подумати, що ж далі робити.
Тут скрізь горіло світло, метелики пролітали, аж злякатись можна від них, а на вулиці, куди Михалкові було йти, зробилось зовсім поночі.
Михалко не побоявся і вирішив піти собі, бо чого боятись, ось він пройде, пробіжиться трохи, і ще стільки, і ще, а лам уже й тітка його живе: в такі дні Михалко ночує в тітки.
Що це там баба Богинька розказувала про Тараса Григоровича Шевченка, як він приїжджав у село, і ходив тут, і малював собі? Знаття б, якою дорогою він ішов і де спинявся, то Михалко взяв би та й пішов і собі так, а то ж думай та гадай.
Небо чисте таке сьогодні, хмаринок ніде ні одної, тільки зорі світять, низько поопускались. Михалко не спинявся, а йшов і дивився на зорі, які вони великі, і аж сльози йому на очі понавертались, бо він не звик, щоб отак іти, ще й дивитись угору.
Але його зло взяло, бо не було ще такого, аби він ні з чого та й заплакав, і Михалко аж побіг, бо так, подумав, чи не скоріше буде.
II
— Варко, а хто тебе любить? — репетує кожної перерви Гачківськпй, иайвредніший хлопець у класі.
— А яке твоє діло? — відповідає Варя.
— Руда, конопата, гиля з меї хати! — виспівує, що збреде в дурну голову, Гачківський.
Варя здебільшого промовчує, але коли вже той аж ну допече, то вона зводить очі на Василя, але щоб не дуже й бачив хто.
Той, правда, не буде перед класом показувати, що він любить Варю, одвертається. Але одного разу не стерпів і десь у кутку придушив Гачка, Варя бачила. Гачок після того кілька разів підходив до Варі, руки в кишенях, вихра стирчить на білій голові, складав тонкі губи трубочкою і ворушив ними,
мовби хотів щось сказати.
"Вредне й негарне",— думала Варя про Гачка й згадувала Василя. Якийсь він такий: дивиться на неї і мовчить, дивиться і мовчить.
Вона підбігла на великій перерві до гурту хлопців, що зібрались біля турніка, і гукнула Василя: ходи, вчителька географії кличе.
— Чого їй? — не знав той, куди очі подіти. _ Скя.исс~— ня тс Вяря.
— Варко,— гухнуло з гурту,— то це в тебе коса прив'язана чи своя?
— А вгадайте!
— Та роботи в нас нема, як угадувати...
— Своя, видно,— хтось дуже розумний.— У Лени теж така,
я смикав.
— Та де,— не вірили інші,— в Лени не така, ця краща. Варя крутнулася, аж коса звилася, що їй тих вреднюків
слухати. Й Василеві знов:
— То йди вже, чого ти?
— Піду,— і рушив неохоче. Бо ж хлопці напосміхаються
з нього: дівчину слухається.
— Це б розплести твою косу,— бадьоренький чийсь голосок, як уже Василь відійшов.
Варя вхопилася за вуста, наче злякалася, що вилетять слова — страшні, помстливі. І тільки й спромоглась, що:
— Не для тебе запліталася! — Й кинулась геть.
Та й не чула більше, що там вони кажуть, бо й немов хтось на когось посварювався,— байдуже Варці.
І на всіх уроках, які ще сьогодні були, її наче хто підмінив: руки не піднімала, аж учителі дивувались, що це з нею, і все їй стояло перед очима, як Василь повертається, і йде мовчки, і навіть не оглянувся. *Чув же він, чув",— мучилась Варка і не знаходила відповіді.
А вдома, коли вже й вечір її застав. Варка довго не могла заснути, сиділа на ліжку з розплетеною косою. їй здалось, що якщо вона сидітиме ось так, то в голові будуть одні й ті ж думки, а вона не хотіла цього. Сповзла як нежива з ліжка, ступила в якусь глибину. Як вона не любила цього ліжка, ой! Завжди лякається, коли зранку, в сутінки, хочеш ступити донизу — і наче летиш у прірву: ліжко високе, біла гора неначе. Зіперлась на підвіконня, глянула в сад Варка. Дерев так багато, далеко-далеко вони, і між деревами мовби тато походжає, високий, аж найвищих гілок шкіряною шапкою дістає. "Варя — моя кров,— каже комусь батько,—ми з нею як і посваримось, то краще виходить, ніж з кимось до ладу поговориш".
"Ой, мовчіть, тату",— хоче сказати Варка, і батько пропадає у вечірньому тумані.
Яке воно в неї, волосся? У тому світлі, що є надворі, волосся темне, а це ж не так. Варка позбирала його в обидві долоні, від шиї прогорнула, притулила два товсті хвости до скла, нехай мерзне — шибка ж холодна, а потім тако повідпадає, щоб тільки трішечки на голові зосталось.