КНИГА ДРУГА
І
В те літо, як помер батько, Яринка Миколайчукова прийшла до такої тями, коли вже почала все пам'ятати, і пам'ять її зберегла ранки росяні, кожну квіточку на городі і в садку, як схиляється калина за хатою під вікном, грушу стару після дощу, на яку вони вилазили, щоб злизувати росу з листя, бо вона була така солодка, і найсолодша в той день, як помер батько Гаврило, і нічого любішого не було Яринці, як бігати по садочку з подружкою Ганею, а потім іти до неї в гості чи й у своїй хаті сидіти, бо до Гані й страшнувато якось було забігати, бо там батько її лежав на печі літо й зиму, і не ходив на роботу, і вдома нічого не робив, і казали на нього Данило Ледачий, але прозивали усю їхню сім'ю Окраїнцями, не знати чого; однак Яринці така була добра їхня вечеря, хоч і жили вони біднувато, і чи й не щодень варили в печі буряки кружалками, а саме тих буряків, червоних, порізаних, найдужче й хотілось Яринці; і Гані їй чогось було жалко, бідні вони були, одна десятинка землі, та й ту не було як обробляти, бо батько такий був, що от Ганина мати прийде до Яринчиної, то й жаліється, що Данило їсть добре, а як робити, то слабий, і ту десятинку землі давали комусь із половини, а сама Окра-їнчиха ходила заробляти; але вони з Ганею жили дуже дружно і все бігали разом, що одна куди, то й інша за нею.
Дітей в Окраїнців душ шість було, третя дочка була Ганя, така, як Яринка, і ще троє менших. Яринка любила ходити до них надвечір, коли вони сідали вечеряти. Хата в них була низенька, як у Шевченка, і от мати виймає банячка з печі і подає вечеряти у великій череп'яній мисці, і всі з дерев'яними ложками сідають за стіл. А пара як піде рівним стовпом до стелі, а потім по стелі розходиться такими хмаринками.
Тоді Ярині таке все добре робилося в їхній старенькій хатині і пахніло найдужче буряками вареними, ще й такі червоні вони були, кружалками порізані,— ну так їх хотілося, не питай. Тоді вже Яринка не могла втерпіти і починала кликати Ганю: "Ганю, йди сюди, я щось скажу". А Ганя одне вухо наставить, а там же боїться, що поїдять і їй нічого не останеться, й питає: "Що, ти хочеш буряків?" От вона забирає з миски в полу, така блузка
полотняна була в Гані, ще й засмальцьована, і — вихором з хати. Тільки почує Ярина від старшої сестри Надьки, як та сміється з неї: "О, ідиниця захотіла буряків". А вони з ГЬнею вже надворі. Коло хати в них нічого не було, ні деревиночки, ані квіточки, а в Яринчиному садку все викрадуть, ще й наб'ють її. От вони з Ганею в садочку заховаються і сидять, поки Яринка не поїсть тих буряків.
А тоді треба вкрастися до своєї хати, щоб ще укрунути від баби та дати Гані, бо більше нічого од неї не матимеш, як не даси чогось луччого. Тоді як доберуться, то що бачать, те й беруть: хліб, то й хліб, чи пироги, чи млинці, чи який сир. Не те що Ганю нагодує, а й усіх. Не жалко було віддавати, але вона тільки баби боялася, бо та як угледить, то вже проклинає, скільки може. А Гані їй було чогось шкода, бідні вони були, одна десятинка землі, та й ту не було як обробляти.
А вже як помер батько Пшрило, то баба їфросинія почала портитись на очах, і Яринка це добре бачила. Якось одного разу сидить Яринка під калиною і спостерігає за бабою у вікно, а баба знімає кожуха батькового, стелить на скриню, вмочає ганчірку в цебер з водою і давай мити кожуха, а відтак і згорнула його, і повісила. Увечері іде мати з поля, відчиняє Яринка ворота, а мати, як батько, прямо в двір заїжджає і розпрягає коні, намучена, натомлена, а Яринка їй про кожуха: "А баба мила кожуха онучею",— і мати вже в хаті: "Нащо ви портите кожуха?",— а баба кричить на весь куток: "Ох, годино, це те лукаве, прояво, моє добро, а ти мені ще й будеш командувати!" І от одного разу мати призналася Яринці, що приведе нового батька, бо їй тяжко одній, і вона ще мала, треба ж комусь робити, ну а Яринка довго не думала та й по секрету призналася бабі, і баба почала навчати Яринку, що казати, як мати їй буде говорити про заміж, що, мовляв, я заріжусь, як ти, мамо, вийдеш заміж, та так вона й відказала матері якогось разу: ♦Мам, я щось знаю, ти заміж не вийдеш",— а мати, звісно, до неї, чого та як, і тут Яринці наче замкнуло, подумала, що не скаже і не скаже, бо це буде нове горе в їхній хаті.
Мати бачила, що Яринка сховала в собі все, що знала, і не хотіла розказувати, а їй проте боліло, бо як же це так, що дочечка приховує щось там та все відмовчується, та все відмовчується. А це вже якось Яринчина мати надумалась і каже їй, що підемо до бабусі, себто до материної матері, а Яринка дуже любила ту бабусю Василину, ІЬндзюрка було її прізвище. У баби Гендзюрки було багато онуків, і завжди вона щось давала Яринці, гроші давала, хустинки. У баби було дочок аж шестеро і два сини, і в усіх дітей було по троє, по четверо і навіть по п'ятеро, і тільки Яринка в матері була одна і без батька. От баба її й жаліла. Коли ж почали вбиратись до бабусі, то що бачить Яринка. Виймає мати зі скрині нову сукню, і Яринці від радощів аж погано стало, і з жалю мало не заревла, так їй чогось жалко матері та разом з тим дуже радісно. Почала мати біля неї тупцяти, вговорювати, хвалити цю сукню, бо бачить, що вона голову опустила вниз, бо сукня їй не дуже до смаку, бо червоного, лапатого вона не любила, їй до душі було біле, голубе, і як мати натягнула цю сукню на Яринку... голова насилу пролізла, таке довге та широке, ну попадя, але ж мати хвалить, підв'язала якимсь пояском, розправила зборки і, не гаючи часу, за руку й до баби. Дорога до баби неблизька була, село велике, іти треба яром, в якому пасли корів і кіз хлопчиська і ходу нікому не давали. Яр минули, а там ліском, прийшли до бабусі, вона гарно їх зустріла, сама бабуся була гарна, повна така, біла, а дідусь був худенький, як цапок, борідка така довгенька, і вуса гарні. Бабуся приголубила Яринку, вгостила ласощами, ще й полтинник забабила і держала для неї. А Яринчина мати, як з кілочка: "Дасте й ще гроші",— а бабуся й каже: "А нащо це вони тобі?" — а мати: "Яринці чоботи треба пошити",— бабуся погодилась і пообіцяла дати шматочки шкурки, були в неї, та нехай Кость, Яринчин дядько, пошиє. А Яринці давно хотілося чобіт, але в селі якось мало й шили їх, бо й шевців не було, і ніхто так не хвалився, а в кого були чоботи, то невідомо й скільки їм років. У Яринчиної баби їфросинії чоботи були, але вони в неї в її скрині замикані дуже великим замком, і вона його відкривала тоді, як ішла до церкви, але вона їх не взувала вдома, а біля церкви, а як виходила з церкви, то знов роззувала, брала під руку і йшла боса,— і от через ці бабині чоботи і Яринці хотілось чобіт, і Яринка не раз просила в матері чоботи, і вона ж їй не відмовляла і все обіцяла, що як піде в школу, тоді.