— Ідіть, дядьку, йдіть,— мовив вертикиївський чоловік і вперше за цей час так зробив — ну, як усміхнувся абощо.
— А ви, чуєте,— оглянувся на нього дід,— все ж не вирізуйте, як ото в мене було, кажу, йшло собі, йшло та й вийшло, а тоді вже й по роботі — бритвою чик, і все.
— Якби ж, гм,— одказав дядько.
XV
Бабі Богиньці, вважай, і цього разу повезло. Здохло в Гані Гарячої поросятко рябеньке. То баба навідалась, щоб поспівчувати горю, та не якомусь, сусідському ж.
Жінка саме вийшла з городу і обшкрябувала цеглинкою сапу, побачила Богиньку і сапу кинула недочищену.
— День добрий, Ганю, це взнала, яке в тебе горе, і дай, Думаю, зайду, побалакаю з людиною, може, легше стане.
— А яке ж горе, тітко, де ви таке взяли?
— Бачу, бо на лиці написано, якби не бачила, то не говорила б.
— Через якесь поросятко вже й горем побиватись. Кажіть,
чого прийшли, то скоріше буде, бо в мене ще роботи он скільки.
~~ Це ж я що хотіла запитати та запитати. Ти бачила Михайла Плахотнюка, як він сьогодні в Житомир їхав?
— Може, й бачила, а може, й ні, я тільки за хлібом вибігала, а так нігде й не була.
— Та хіба не бачила, Ганю, який гріх, я б і очей, бувши тобою, не спустила.
— Ви будьте собою, тітко, а мене не зачіпайте.
— Та хіба ж я що, на суді тебе питаю, не кажи, як не хочеш. Але говорять же люди, то й я не сліпа, і мені не позакладало.
— Та вам і поготів.
— Кажуть же, що ти його любиш, а як говорять, то вже якась правда, не може ж так буть.
— Ви б оно ноги обстукали, а то наче в борошні купались. 9
— Та в борошні, хай би воно заджумилось, була в коморі, поралась, і надумала до тебе побігти, і забула обтерти, а ще по городі бігла, заросилася.
— То заходьте в хату, посидите, коли так спішили та бігли.
— Це ж я тобі скажу, Ганю, що думала відкупити в тебе рябеньке поросятко, а як така біда сталась, то що вже тепер, так і буде. Воно ж і худеньке було, але якби молочка йому та хлібця, то й так.
— Ще б йому і молока, і хлібця, не меліть дурного, тітко.
— Та це я так, до слова.
— А де слово, там і штири. То кажіть, кажіть, чого це згадали Мишка Плахотнюка, бо аж і мені цікаво стало.
— А того згадала, що в Житомир він сьогодні поїхав.— Баба Богинька помовчала, сьорбнула злегенька носом і по лобі пальцями тернула — так бігла, аж запарилась.— Розказують, що зібрався їхати в Житомир, а це вже, значить, і поїхав, як оце розказую, а жінці ж до цього й діла нема, вона собі у конторі та в конторі, а йому в Житомир треба. Хлопець у них такий, що й сам у хаті посидить, не ждатиме, а наварить, наготує, попоїсть і вроки сідає робити, тихе таке хлопченя.
— А жінці чого ж не сказав, що їде?
— Та про що ж, Ганю, і мова. Надумав він собі зуба вставити.
— А я його беззубим, чуєте, й не бачила.
— Та ти й того не бачила, й того не чула, а все кричиш на мене, а я ж прийшла розказати, може, в пригоді стане.
— Та в якій пригоді, тітко? Ось не зліть мене, бо ходите по селу, бігаєте, а потім у душу лізете.
— Душа не глечик — влізу та й вилізу, а що правду скажу, то ще й дякуватимеш.
— Кажіть же, та швидше, бо робота стоїть, нікому її робити, як я не зроблю.
— Слухай же, Ганю, бо більше не почуєш. А як взнаєш, то, може, хоч до мене добра та ласкава станеш. Аптекарша наша дружить з його жінкою та й заходить в гості, коли там їй треба, чи як, не знаю. Але це таке діло. Було ж так, що в Антосі сліпенької хату робили. А Мишко із своїм хлопцем, як жінка в Житомирі була, змовились та й пішли помагати, хоч жінка наказувала в той день, як поприходять додому, нікуди не виходити, а сидіти вдома.
— Вже ж так і сидіти, тітко, ну як скажете.
— Правду кажу, бо вже все дозналася, і хай мене хоч уб'ють, а од свого не одступлюсь. Так ото вони, ті двоє, збираються і гайда до Антосі сліпенької хату робити помагати, бо, бач, їм там хтось переказав чи не помогли б. Малий, я бачила, до Антосі й так забігає, то хліба купить та занесе, а то нігті обріже, бо вона ж не бачить добре, це вже його батьки научили ходити та доглядати за Антоською.
— А ви ж кажете, жінка хотіла, щоб вони нікуди не йшли в той день?
— Про що ж і мова: бо вона зранку в Житомир поїхала з агрономом і скоренько хотіла вертатись, а агроном обіцяв дати машину, як тільки приїдуть, та щоб вони поїхали в Коростишів до її батьків, це вони так, видать, звечора домовились, хто їх знає. А ці взяли та й до Антосі побігли, то того й сердилась, а як же ж, це таке діло.
— А ви б уже хотіли, щоб він тільки жінку й слухав.
— Ага, так, так, проте побіг до Антосі хату робити, а їй переживай за всіх, це ж якби ще сказали, чи як там, а то ж мовчечки.
— Не вмерла ж, не вмерла, чого вам боятись.
— Це ще ж і не все, скільки він її мучив за ці дні, то не питай. Вони собі почимчикували до Антосі, а я вже ж бачила, бо й сама потім ходила, кавалків з штири зробила, помогла хоч якось. То що вже сама бачила, того не забуду і не збрешу, хоч хай мені руку відрубають, бо бачила, як Мишко з хлопцем там робили аж дотемна, щоб не збрехати, а вона ж не навідувалась, та й правду робила. І, кажу, був там Петро Кухта, їздовий, то той бочкою води привіз, аж надовго хватило, і вони вдвох з Мишком і стовпи поставили, і крокви поробили та позакидали. Віконечко ж одненьке зробили, щоб на річку дивилась, рама була стара якась. А Антосі більше вікон і не треба, вона й сама так наказувала, що, чуєте, зробіть одне віконечко.
— І, кажете, дотемна робили і всю хату зробили.
— Всю хату зробили, хатиночку, тільки не побілили, бо зразу ж не білять. А Мишко ж, чуєш, повний рот цвяхів набрав і по одному забиває, отако цвяшка одного вийме, зажене в дерево, а потім і другого бере, а ті між зубами стримлять, головками в роті. А Петро Кухта з іншого боку струже та забиває і Мишку гукає, що так гарно цвяшки в Мишка поблискують в роті та проти сонця. А я собі мовчу та тільки засміюся до себе, щоб вони вам блищали не знаю як, подумаю, а вони регочуться та цюкають. А Петро все балакає за ті цвяшки, що в Мишка в роті, та радіє, що блищать вони проти сонця і аж йому, каже, любо робиться.
— Бо радіють люди, як хати роблять. І в нас колись так було, хоч і важко, а всім чогось весело, сонце світить, дерево пахне.