"Та кому ж, як не..." — Колодюкова рука зісковзнула з одвірка на Кудрикове плече.
"Тещу свою лякай",— поволеньки вимовив Кудрик, крутнувши плечем, аж рука Дмитрова до стіни одлетіла.
"Ти бач, а тихенький, слова інший раз не скаже.— Дмитро обслинив потріскані губи і смикнув шиєю.— Гляди мені, гер-рой, я люблю, щоб усе на виду..."
"Уже раз викликали, Колодюк, то ще світить". Т£>езінський, видно, боявся бійки, хоч знав, що до Кудрика не всякий налізе.
"Платоиович, ша,— Дмитро поставив долоню ребром до грудей, мовляв, свої люди.— Тут робочі балакають..."
А завтра ходитиме по подвір'ї бази, винувато зиркаючи з-під низько опущеного козирка, і вмовлятиме: *Чо ти гніваєшся? Чо ти, як баба?
Кудрик його й такого знає...
Автобусом треба було їхати полем, полем, а тоді пішки верстов п'ять під молоденькими тополями. Коли б він не
вибирався до матері, то все випадало під вечір пізній. Бувало, ще як в профтехучилищі вчився, приїжджав отак і неодмінно щось привозив. Батько тоді на Далекий Схід завербувався, то треба було крутитися. А раз привіз жиру — вже й не пригадує, де він його тоді взяв... Мати картоплі насмажила на тому жирові, посідали перед запнутим вікном, їдять. А воно що далі, то дужче охолоняє в роті, не дає балакати — жир той козячим виявився. Ну то вже й насміялися обоє, що аж...
У тій хатині, де піч і мисник на півстіни, світилося — чи не гості які завітали. Бо так баба Я вдоха світила собі каганчика,— вона на печі спала і не любила електрики: все видко знадвору... Та й правда, вгадав Микола, сиділи за столом бабця його Явдоха і дядько Павло Муха з дружиною.
Через одіту хату живуть.
— Гм, — спинився на порозі Кудрик, впускаючи пару з сіней,— то це ви тут позбиралися, а мене й не ждете?
— Як же не ждемо? — звівся та подав руку дядько Павло.— Он Мила ложку впустила на землю, то, значить, і гості.
— А я ще й кажу,—розказувала баба Я вдоха,— що це ти ложку впустила, то жди гостей. А ти, Марино, й не вірила, як я говорила.
Кудрик побачив, яка в нього старенька бабця, що й мову їй тягне, і головою не зволодає.
— Хіба й ви, мамо, випили? — замість обніматися гукнув Кудрик: це після батькової смерті у нього взялося...— Ого, давненько я вас п'яною не бачив.
— Та де ж вона п'яна, чого ти до неї вчепився? — так собі
само тихо й сухо вела баба Явдоха.— І де таке бачено, щоб жінка впилася взялась? Це вам давай скільки хоч... А потім дядько Павло заговорив:
— Наливайте, Марино, й синові, бо з морозу такого зайшов. ІЦ
— Хай же роздягнеться та вмиється з дороги. А то зразу за стіл,— перебила його баба Явдоха.
— А я, значить, 'іду вчора в город, аж один мені товариш і розказує, так і так, Кудрикові Миколі нагороду дають. Ну я й того, питаю...
— То давайте за нагороду,— зраділа Мила, дядькова жінка І до баби: — І ви хоч трошки, бабо Явдохо, чуєте?
— Ша, не перебивай, нехай он розкаже чоловік.
— ТЪ я, значить, і питаю, що як же це...
— Ти поки, Павло, розкажеш, то рука зімліє чарку держати,— не змовчала дядькова жінка.
— Давайте ми перші, щоб іще сто років жили з вами і цілувалися, а вони нехай...— дядько при цьому показав залізні зуби, низенько прихилившись до бабиного вуха.
— Але ти глянь, Павлушо, як Микола на батька схожий.
— Я он Марині давно казав, а вона ні й ні, бо в нього і ніс мій, каже, і коси.
— Бо й правда,— озвалася Марина,— і геть мені й не
говоріть, і не балакайте.
— Батько у нього був добрий, і я його любила,— сказала
баба Явдоха.
— Це як іще Гнат був живий і робив на молочарні, то в нього там якась недостача вчинилася, а треба ж було платити. А начальником у них тоді був Зуб. У Житомирі їхня контора була. От Гнат і каже мені: "Павле, чуй-но, я поїду до Зуба і розкажу, що син у мене народився, син..." — Дядько Павло трохи переждав, ковтнув слину.— Такий він радий був, що Микола у нього є.
— Ой, не згадуйте, Павле,— Кудрик бачив, що мати плаче.— Скільки ми тоді всього пережили, не питайте.
— Але не знаю, чи їздив він тоді у Житомир.
— Та хіба ж він мені що розказував,— додала мати,— такий був скритний.
— М-да, то як ми прочули за цю нагороду... балакають же всі. Марині проходу не дають.
— А мене вчитель його, Миколин же, у воротях побачив, наблизився, почоломкав і каже, спасибі вам за такого внука.
— Ну да, дякують усі, я чула.
— Воно то дякують, але ж і клопоту є трохи. Бо в роду це, вважай, перший раз. Не, я не кажу. От і в війну скільки давали всяких медалей. А вже як за труд, отак — то й аж
ніяково робиться. Наче й не по людині.
Дивувався Кудрик, чого це йому так млосно робиться — в своїй же хаті, тихо навкруг... Отямився, аж людей уже не стало.
Куди вони подівалися? Були ж тут, точно бачив.
— Знов у тебе ця кров іде,— нахилилася мати до Кудри-ка,— ти б же ж до лікарів сходив. І скільки так мучитися?
— Під шию, під шию тверде поклади,— научала з печі баба Явдоха.
Кудрик аж заусміхався, так йому добре зробилося.
Колись то все носом десь упрешся, і на тобі, вже кров.
Або за банячком лазив на поличку, у сінях, то він не раз обривався з рук, і по носі попадало. Батько у банячку тому інструмент ховав і дуже гнівався, як хто чіпав без дозволу.
А хотілось же хоч торкнути... Ну, й потім сама вже йшла — чи од сонця гарячого (тоді або ввечері, або зранку), чи з ким посваришся й голова болить.
— А я про батька такого й не чув, що оце дядько Павло розказував,— тихо, але з тою ж усмішкою, звідав Кудрик.
— Та правда, він добрий був, і всі його дуже любили. Були часи, що люди йшли, просили, а він же й відмовити не міг Такий.
— А у війну як, мамо?
— А що ж у війну. На війні одне, а поза війною друге. Кудрик стріпнувся: чи не клямка дзенькнула і наче дошки
промерзлі рипнули на ґанку.
— О, а це кого ще лиха година принесла? — м'якшим голосом, бо вийняла з рота протези, озвалася баба Явдоха з печі.
— То в вас уже поночі, кумо? — почувся голос діда Андрея.
— А ти мене хіба познав аж на печі? — пустила сміхи баба Явдоха.
— Де б не познав: он же ви очима світите.
— А лиха година б тобою світила, як ти такий.— Баба заворушилася, мабуть, лягала головою до людей.
— Сідайте, дідуню, отут, на ліжку, м'якше буде,— просила Марина.