Вже й стати не було де, всім же хочеться на горбку, але ми повлазили хто з якого боку і, коли повмощувались, то почули, як хтось із дорослих, чи не Семен Порохнюк, голосно розказував:
— Він учора отуто на велосипеді їхав, поздоровкався і ще й спитав, чи відчинено магазин.
А Петро Андрієць із-за чиїхось ніг, що на них сильно
вени поздувались, щепотів:
— Дядька Петра Кравчука з закусилівки ховають, голову колгоспу колишнього.
— А-а, бачило воно, питався в нього хтось,— через зуби виказувала Порохнючка.
Ми знали, що дядько Семен "зіпсував" життя своїй жінці,
і того вона так сердиться.
Знизу видно було дядькову бриту голову і щоки в ріденькій щетині. Голову він тримав бородою вгору, мовби за шию що потягнуло його і вже не відпустило.
— Цить, казав дядько Семен,— ти не знаєш, який це був чоловік.
— Г-а-а, не знало б тебе, воно знає.
А Коля Поліщук, підмощуючи під себе зламану, криво зрощену ногу, казав, відхекуючись:
— Хлопці, оце похорон пройде, побіжимо знов на емтеес, глядіть.
Музику вже чутно було біля школи, і ми всі разом побачили, як машина з дядьком Петром Кравчуком поволеньки вирульовує під гору, щоб їхати сюди, до нас.
— Скільки ж це йому років? — питалася тітка Киселиха.
— Нащо вам роки,— так само дивився до школи, униз, дядько Семен.— Ви не знаєте, який то був чоловік
— Еге, воно знає, г-а-а, мовчало б,— не втерпіла й отепер тітка Ліда Порохнючка.
Хтось чи не напирав іззаду, бо нога тітки Киселихи просунулась і зачепила моє вухо, аж я почув, які тверденькі гульки на венах.
— Тобі щось видно? — сміявся із-за другої ноги тітки Киселихи Петро Андрієць.
— Давайте в канаву вліземо, хлопці,— звідкись просунув голову Коля Поліщук,— а там на емтеес швидше буде.
— А тобі аби на емтеес,— розсердився Петро Андрієць.—
Бачиш, он уже на горб виїжджають.
Машина сунулась тихенько так, що й борти, повідкривані на три боки, хоч би котрий хитнувся. Якісь дівчатка сиділи біля труни і немов куняли. А одна то все рукою одводила ялинові гілочки, бо вони, як живі, ворушилися і дрібненько дрижали. Там якісь гілки, наче лапи ведмежі, мабуть, соснові, закривали від нас дядькову голову, а хотілося побачити, який дядько мертвий.
— А дівчатка, сиріточки, вже одплакали, одголосили, сидять, як намальовані.
— Та то ж не його, не його.— Дядько Семен повернув голову трохи пряміше, але однаково вгору тримав.
Щось там з машиною зробилося, бо зупинилась. Дядьки забігали кружка, нахилялися одне до другого, головами кивали, але не чути було, аби хто щось казав.
— Ой, чого ж це вони поставали, на горб виїхавши?
В тітки Л іди Порохнючки лице таке, що як вона плаче або сміється, то очі геть ховаються у зморшках-борозенках, начеб у неї на лиці шкіри більше, чим треба. І голову набік отак бере. Але нічого, добренька тітка, ми її знаємо. І аж не віриться, що дядько Семен їй життя "зіпсував". То це ж вона й запитала, чого машина спинилася.
— Ти, де це ти там сховався? — Дядько Семен пошукав мене під ногами.— Добре на дядька Петра дивися, ти ж про нього писав.
— І звідки це дітвори стільки набралося? — Тітка Кисели-ха попробувала ногами поворушити, але з одного боку я сидів, а з другого Петро Андрієць,— не пускали.
І як дядько Семен таке сказав, мене аж колючим чимсь і гарячим обсипало. Бо я вже й забувся, що таке було. Приїжджав у село з газети такий маленький горбоносий чоловік, букву "р" погано вимовляв. А вчителька показала на мене: "Он він може написати".
І пішов я до дядька Петра Кравчука у вихідний день. А він вагарем у колгоспі працював, хоч і на пенсії. То я щось м'явся, м'явся і ніяк не знав, про що питати у дядька. А він тоді: "Я тобі напишу, що в мене і як було, а ти взавтра забіжи, я оддам".
А потім у газеті нарис надрукували. Як я з дядьком ходжу по колгоспі і ми з ним розмовляємо. Це я вже так прибрехав. Дуже кортіло, щоб так було. Хоч насправді то я з листочка все попереписував. І як дядько колгосп організовував, і як у нього куркулі стріляли вночі, а він живий зостався. Все таке цікаве.
А тітка Ліда Порохнючка мене перейняла, як я зі школи вертався, і давай розказувати:
— Це ти б моє життя описав, як я з Семеном промучилась та скільки всього пережила. Ти моє життя опиши.
Проте я не знав, що сказати тітці і як би це я все описував, бо у нас на кутку тільки й мови, що: "О, знов у Порох-нюків сваряться".
Там, де дядько Петро Кравчук на машині лежав, усі вже поставали на свої місця, і машина рушила.
— О, дивіться, а жінка яка, горе ти моє,— бідкалася тітка Киселиха.— А скільки ж це їй уже років?
Поки машина стояла, жінку дядька Кравчука попід руки тримали, а це вона знов сама здужала йти та все рукою чорну хустку підтакувала на лобі. Колі Поліщука бабця так робить, сидячи під хатою на лавці, ми бачили.
— Де ти там? — шукав мене дядько Семен.— Ходи сюди, роздивися добре, а цих бабів не слухайся, бо вони тебе понаучують.
Я й справді побачив дядькову Кравчукову голову, отак та дівчинка гілку притримала, і ніс малий і гостренький (а був же великий, м'ясистий), вуха, як повиліплювані, відкрились мені. А коси чорні у дядька, то їх не дуже видно проти чорної стрічки широкої і ялинових та соснових гілок Саме лице на всьому кузові видно, біле, аж жовте.
— Не лякай дитини мерцем, не займай дитини,— нашіптувала тітка Ліда, бо голосно вже ніхто не балакав, так близько померлий був.
Мене там хтось ззаду длубав пальцем, і я тільки по голосу упізнав Петра Андрійця.
— То як там, видно що, га?
А Коля Поліщук (його я бачив, бо він над канавою примостився) Петрові казав:
— Його он дядько Семен підсадив, то йому добре.
І ще раз я вгледів, яке обличчя у дядька Петра Кравчука, як машина од^іхала далі і дядько до нас повернувся очима заплющеними. І бороду, й губи, і лоба стало видко.
І мені зробилося страшно, бо як же це воно вийшло, що я про дядька писав, а він тепер отам-о ще. І так багацько людей, дядько Семен мене цупко за плече тримає, і начеб усі на мене дивляться. Навіть жінка дядька Петра Кравчука оглянулася і з-під чорного козирочка немов покивує: "Ти ж про нього писав".
Куди ж це вилізти, шукав я, бо зробилося мені душно і від тої сосни, і ще від чогось. І дівчатка ті на машині, як намальовані. Оббігти не було як, люди геть пообступали канаву, а якби нагинці та межи ніг, то ще б нічого. І Петра Андрій ця побачив, як цілився, де просвіток був, на штахети емтеесівські.