Якогось разу мені вдалося дістати до його грудей, та й то тільки торкнутись, бо Павло устиг стиснути мою руку, ще й показав, що міг би знову вдарити мене.
Частіше я одхекувався, попускав руки, і Полтавський теж одходив, але продовжував сучити руками в повітря.
— Пізно ми почали, вже он стемніло,— почувся мій голос.
Бо таки справді, голуби все тихше вуркотіли, густо пообсідавши карнизи й почорнілі рами, в яких ми ще малими повибивали скло. І сонце аж червоним просвічувало крізь ті вікна верх костьолу.
— Давай ще трохи, та й підемо,— сказав Полтавський.
Я б уже кинув ці рукавиці, бо аж зло взяло, що так не
повезло з боксом.
— Попробуємо,— звів я руки, і такі важкі вони здалися.
— Це якби кожен вечір битися, то скоро навчився б. І мені перший раз аж голова тріщала.
— Та, ще кожен вечір.
Полтавський бив уже не так часто, може, й жалів мене, і я, зібравши силу, разів кілька вдарив не цілячись. Та, видно, перебрав, бо Павло аж хитнувся.
— Добрий удар,— заохотив мене Полтавський, здивований трохи,— але по руках, тому очко не записується.
В його очах знову загорілися смішинки, що й раніше.
— Отак треба.
І Павлова рука знов черконула мого лоба, чи й не в те саме місце.
Я напружився, разів скілька підстрибнув і вдарив раз, другий, третій.
— Ого, ого,— заохочував Полтавський, з підстрибом одступаючи до протилежної стіни.
— Та вже ж і не видно, куди бити,— трохи підбадьорився я.
— Ще добре як видно,— не вгавав Полтавський, все затуляючись од моїх ударів.
— Ну да, якби на вулиці, то ще нічого.
— А тепер раз, раз! — Павло націлився в мого лоба і я затулився двома рукавицями.
І раптом почув поштовх у праве плече й мовби спіткнувся, аж коліном проповз по кам'яній підлозі.
— А це нечесно! — вирвалося в мене.— Обман, що ж ти дуриш? І
Павло хихикнув і знов затулився, мовляв, бий тепер ти. Та в мене пройшла охота битися далі. Навіть сльоза набігла в одному оці,— чи від удару, чи чого вона.
— Ну добре,— опустив і собі руки Полтавський,— колись іще попробуєм.
Уже на вулиці я постягував рукавиці, помагаючи зубами. В костьолі стояли сутінки, голуби вже не перелітали з вікна
на вікно. ..0 і
— А ти в клуб сьогодні не йдеш? — запитав Полтавський.
Він взяв мої рукавиці й закинув собі на плече.
— Та побачу, як воно там.
Вибігши на шосе, я оглянувся на хату дядька Вільчинсько-го, але за тополями не побачив її.
— Трохи поболює,— всміхнувся я, пробуючи пучками лоба.
VII
Ну тобі справжнє свято на селі, як приходить пора картоплю здавати. Кіньми підвозять, велосипедами иавперекидьки, а хто й так, на своєму горбі. Це кому ближченько.
Дворище сільповське: хоч триста возів сгане. А ще на ньому склад од "залізного" магазину, неподалік вагарні, а онде й бак з гасом, у кутку дворища, що заросло попідтинню лободою впереміш з якимись високими патиками,— там же, де гас проливається і люди топчуться повсякчас, нічого не росте.
Та ще два клени старі, що листя в них лиш на декотрих гілочках зосталось, з городу баби Богиньки заглядають через високий паркан: ану-ну, хто скільки здав сьогодні?
І Гаврило Марусич, дарма що худющий та кривиться одним боком,— хоч лицем свіжий, як ото колії бувають од випитої чарки та свіжини,— згрібає за гичку клумачка і пре поперед себе біжком. Євка ж посилає. Але вже за п'ятим чи яким мішечком починає хекати: хип, хип. Смішно тільки робиться, як він коліньми отак викидає: мах-мах, ступ-ступ. А оскільки з мішками Марусич один, бо допомоги ні від кого не прийме, то і в чергу стає чи не останній. Але не біда, виважує перед собою щонайбільшого лантуха і проштовхується туди, де тісніше. Жінки та баби не витримують, і, котра зі сміху, котра зозла, ліктями його, ліктями, аж він уже не радий, що вліз межи жінок Виборсається з гурту, мішок у руках, і швиденько так промовляє:
— Еге-ге, я теперечки, я зараз.
І наче йому байдуже, що з ним так обійшлись, щось там длубається над мішком, шворки попускає та знов їх докупи тулить.
— Я теперки,— нашіптує.
Вже б йому й поступитись, одійти, та де там. Притулився дрібненькою спиною до кам'яного підмурка складу і наглядає, з ким би це та без черги влізти. А проте, нагледів, гукає:
— Вірко, а ходіть-но сюди, маю до вас слово. Марусич раденький, що Євка далеко, не почує, того й голос
у нього такий голосненький, аж хрипкуватий. А то було б йому за цю "Вірку". Жінка якось, зачувши, на людях йому виказала: "Ти диви-н, дурню, це ти чого віркаєш, га! Ти чого..."
Це навіть на людях так Бо не могла Євка простити того, що до війни було.
Гаврило любив одягатися і на пошту йти. Ставав там і дивився на Віру, як вона вправляється: біля ваги посилки зважує і телеграму напише, хто неграмотний чи окуляри забувся. Та й так
І ніщо так Марусичу ніде не пахло, як на пошті,— сургучем розплавленим і ще чимсь неземним. Навіть біля коней, з якими він проробив десять літ, і то не так
Проте якось виждав, коли на пошті спорожніло, хвать Віру попід пахвами — і в комірчину. "Я боюсь вас, Гавриле",— злегенька одбивалась дівчина. Сама низенька, ноги короткі й мускулисті, та трохи кривенькі. І невідомо, чи що в них було, чи так, але Євка прознала...
То це вже їй на війні ногу одірвало, тепер колодка замість ноги. Але нічого, в емтеесівській бухгалтерії сидить. Правда, сім'ї так і не завела.
— Добрий день, Гавриле Олександровичу,— сміється Віра з воза (і вона картоплю привезла); це одна тільки людина в селі Марусича по імені та по батькові величає.
Щось таке Марусичу в голові крутиться, аж сором бере. Це ж вона каліка, інвалід, то її без черги пустять. А там би й він десь позад неї. Добре, діждався тієї черги, гроші дістав, поскладав акуратненько — однаковими написами догори,— це він так на пошті бачив, ще до війни,— і гайда по магазинах.
В "залізному" Павло горбатенький уже ж і не знає, що казати з радощів. Любить Марусича за тиху вдачу його.
— О Гавриїле, сьогодні ви вже купите, що вам любе і миле буде.
— Еге, ге, ге ж! Теперечки, аби ж так. Що б це ви мені посовітували, Павлуню?
Є ось це й це, розказує Павлуньо, а Гаврило не поспішає брати — так йому охота все обмацати, пом'яти (як не залізне щось), посмикати, чи міцне,— так він колись біля збруї заходжувався, коли проривалась десь чи підгнивала.