І добре побачив, як дядько Пилип виставив зігнутого товстенького мізинця: чіпляйся, та й поміряємося.
Той мізинного виставив, і вони давай перетягуватися.
Та й видно було, чия зверху, але вони навмисне попускали один одному, щоб довше показувати, хто на що здатний.
Дядько Пилип старший, тому й хитріший, він тільки рукою керує. А Дмитро усім тілом переважується, підошвами чиргикає по вищерблених дошках.
— А лихої години на вас нема,— сердилися жінки,— на роботі б силу показували, а не тут.
— Та й хіба тільки на роботі,— реготнув хтось молодший. Дядько Зуй, поволеньки посуваючись до прилавка, всю
дорогу підохкував та заохочував змагальників, а це нарешті сказав:
— Ну то добре, це якби на рівному та щоб не так тісно, то ще б видно було, але, значить, ви, куме, не піддалися.
Дмитро, відхекавшись, ще просивсь, але дядько Пилип думав уже про хліб і відмахувався раз по раз.
— Куме, дайте йому бокса, щоб він одчепився,— засміявся
дядько Пилип до Зуя.
Але дядькові Зую інше в голові.
— Кажу, якби на рівному, то, може б, Дмитро вас й перейняв. Але нема де правди діти, ваша взяла...
З Полтавським я не товаришував так, як з іншими хлопцями, але й тягло мене до нього, і перш за все — силою помірятись.
І цього разу на перерві ми всі повибігали, хто скоріше, до турніка, а Полтавський поперед мене вистрибнув, і я аж перечепився за його ногу. Ну то мене й взяло!
Я за ним, а він навтьоки і ще й коли оглянеться та кулаками пострілює у мій бік— "Бокс, бокс".
Я його таки захопив між тополями, що густенько, у два ряди, росли при дорозі. Він уже бачив, що не вирветься, і зі сміхом,— боявся лоскоту,— протарабанив:
— Д-добре, я тебе навчу.
Правду сказати, я не дуже й вірив йому, бо чув, що він не одного обіцявся навчити боксом битися.
Але ще довше потримав Павла в обіймах, разів скілька давонув, аж він кахикнув, і попустив, як той вдруге вимовив:
— Та н-навчу ж, п-пусти, пузо болить.
— А к-коли?— перекривляючи, поспитав я в Павла.
— Підвечір десь, у костьолі, там гарно буде, і тихо, й ніхто не побачить.
— Ну добре, послухаюсь на цей раз.
— Тільки ж до мене зайди, бо будемо вдвох рукавиці нести.
І як вертався додому з уроків, то все мені з голови той бокс не виходив. Та й наче страшнувато робиться, бо ж як це воно — натягувати шкіряні рукавиці і товкти один одного. Так було мені, коли ще попід гору брався по шосе. А як вийшов на рівне, то аж засміявся. Таке, що мені той Полтавський, як я його однією рукою, попід живіт узявши, міг пронести метрів зо п'ять. Та й то. Це ж він голою рукою суче так справно під ніс і куди тільки хочеш, а тут уже ж в рукавиці. Не дуже й пролізе, як виставити свої кулаки
вперед голови.
Але мені про цей бокс не дав додумати дядько Вільчинсь-кий. Я тільки взявся цеглинки складати в садку (думали з мамою підвечір варення варити), а тут чую, хвірткою — бах, і голос:
— Поможеш сіно привезти з-під Вертикиївки. Там біля школи Візнюка найдеш.
— Та треба б матері сказати,— неохоче обізвався я.
— Вона вже знає, одягай там що простіше.
Я ще постояв, дивлячись, як дядько Вільчинський прямує до соша, та думаючи про нього як про погорільця, й чогось шкода робилося, що він такий безпорадний тамо над канавою навпроти емтеесу, не знає, в який бік податися.
А ще як руки в піджак позаховував, то й зовсім ніби з далекого краю такий чоловічок прибився, й це ходитиме од хати до хати хлібця проситиме.
Знову по шосе йти не хотілось, берегом веселіше, людей ніде нікого, підстрибуй собі, давай бокси в який хочеш бік.
Та дядько Візнюк ще й не думав запрягати, коні стояли у стайні, Голосно їли буряки з вівсом.
— Ну да, дядько Вільчинський мені — бігом, бігом, а ви не ворушитесь.
— Устигнеться, я сьогодні й так дві ходки на станцію за брикетом зробив.
— То брикет, а сіно хіба трудніше?
— Хто каже трудніше*, сіно важче.
— І сонце вже он посередині, це нам буде їзда.
— А ти кашкета носи, ви ж думаєте, як здорові, то вже й чуби на сонце.
— Та я не про те, коням гаряче буде.
— Коням.
Поки дядько коней виводив, я віником трохи пообмаху-вав чорну пилюку на возі.
— Чи воно тобі треба, бери осьо помагай,— гукнув дядько зі стайні.
— Щоб сіно не помастилося.
— Сіно.
Я виводив гніду, а дядько кару. Ми в школі усі найдужче гніду любили, і тільки запрягати — то всі за нею.
— Соломи на дно потруси,— сказав дядько Візнюк,— а то штани вивазяєш.
Сідати на дно і труситись по шосе кіломерів два, аж поки за селом, де лікарня, починається шлях, і дурний не захоче. Того я знайшов у стайні подертого мішка, кинув на полудрабок. Отак, щоб над колесом, звісивши ноги, їхати можна. І дядько Візнюк так учив.
Недарма казав, що сонце он високо, у потилицю запекло враз. І це тепер теліпайся з боку в бік, нюхай пилюку та на дядькову спину поглядай, бо він ні-ні, та й скаже щось.
— Он як обгоріло, це тепер верха всього перекривати треба.
Ми якраз проїжджали хату дядька Вільчинського.
— Та вони скоро одбудуються, не переживайте,*— сказав я.
— А хто ж переживає? — Дядько Візнюк цмокнув на коней.— Жалко труда людського.
— Ну да, це правильно.
— Оце тобі і газ, і вся ця хімія. Бо й мене жінка просила: давай поставимо газову плиту. А я — ні, та й годі. Кажу, піч он є, хазяйнуй. Но-о!
— Та піч добре, але ж і палива не настачишся — кожне літо бігай, де б машину чи підводу знайти і привезти аж зі станції.
— А ти підожди, ось цього газу не стане, то знов забігають: давай дрова, давай те, се.
— На наш вік хватить,—засміявся я, підсовуючись ближче туди, де од дядькової спини тінь падала.
— Гм, якби ж знаття, звідки тої біди ждати. А то стояв собі той балон з газом рік, може, чи два, а тоді бах — і півхати знесло. Сила ж яка, ти скажи.
Таки вибралися за село, колеса, почувши вЪкджений ґрунт,
покотилися тихше.
Звідси вже добре видно стовпи похилені з дротами, перевиті хмелем.
— Це й цього року світить нам хміль обривати.
— А осьо посадку переїдемо, та й буде видно, що воно за
хміль.
Дядько хитнув пужалном, і коні взяли скоріше.
— Як жовтий, значить, уже пора йому.
— Я скільки знаю, то під Вертикиївкою тільки й росте він, а більш ніде.
— Ще десь біля станції.
Дядько знов згадав, яка біда у Вільчинського.